- І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бубонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?
— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.
То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, викликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши дверима. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на матрац, обійняв.
— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні… такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…
— З мандаринами…
— З мандаринами, радістю… Спи…
«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна, засинаючи.
«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всілася на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотинський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…
Прискіпливо обдивилася кімнатку.
— Телевізор куплю! — прошепотіла.
Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…
— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон, вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула телефон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.
Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’яні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася — та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету електроніки будь-що! І хто зупинить?!
— Мар’яно!
Завмерла, озирнулася: Ярко?…
Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом до Мар’яни.
Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, наче віки не бачилися.
— Мій ти… Мій…
— Це тобі, - Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на долоню.
— Мандарини… — усміхнулася.
— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон, який варто змінити.
Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?
— Ходімо додому…
— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.
— Нащо ж вирвався?
— Мандарини…
Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст. Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на дверях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи, знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних монументальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…
— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захватом. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями, і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття, як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…
— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новорічної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням, і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла залишилися в планах на майбутнє.
Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня, і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли: нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…