— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. — Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.
— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого сухого «Мцване»!
— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розповідав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, накупили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї здивовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на твої гроші».
— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком — весела, натхненна, легка.
— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії, Біджо розповідав.
— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте українське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино венами, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…
То була дивна близькість — бурхлива пустотлива радість раптом випарувалася, звуки стихли, рухи стали обережними, плавними, і навіть відверті очі вже не горіли невтримним жаданням — затуманилися, не чіплялися за предмети безпорадно, бачили тільки одне: Мар’яна — Ярка, Ярко — Мар’яну…
То була особлива близькість — логічний її фінал не приніс очікуваного полегшення, тільки незрозумілу смертельну тугу, ніби — от і все… Скінчився сон. Мовчали. Завмерли, тримали одне одного в обіймах, розімкнути не могли аж доти, доки нове жадання не накрило хвилею і вони, змучені, щасливі, взялися доводити невідомо кому і самим собі: не все! Не все…
Уже глибокої ночі настирливий дзенькіт мобільного змусив Ярка підвестися з матраца.
— Зранку повернуся, — сказав.
— Завтра — найважливіший день нашого життя, — серйозно відповіла Мар’яна. Повіки зімкнулися, і всю коротку зимову передноворічну ніч уві сні її мордувала реальність: мати перелякано затуляла долонею рот, щоби не закричати; тато літав і молився, одуховлена хата на Воскресенці тремтіла стінами, і тільки під ранок нічні страхи відлетіли — заснула міцно, без сновидінь. До півдня би очей не розплющила, та незвичний гамір у коридорі змусив відірватися від подушок.
— Ярку?… — вийшла з кімнатки в самому тільки халатику на голе тіло. У коридорі — порожньо, під стіною — чуже взуття, з кухні — голос Аніти. Пішла на голос.
У кухні біля столу тремтіло двійко юних дівчаток — синіх від холоду, легко, як для зими, одягнених: спіднички коротенькі, крізь прозорі колготки — червоні задублі коліна. А очі наведені! І вуста яскраво-червоні помадні. Стривожена Аніта літала кухнею: зараз чай, мед, лимон — зігрієтеся, діти. Побачила Мар’яну, подалася до неї з чашками в руках.
— От біда! Ми таки тебе розбудили!
— Аніто Станіславівно, можна вас на хвилинку, — стримано попросила Мар’яна.
Аніта поставила перед дівчатками чашки з гарячим чаєм, услід за Мар’яною вийшла в коридор, заторохтіла пошепки:
— Ярко так просив: «Ви тільки Мар’яночку не збудіть. Хай поспить, а ви поки дівчат нагодуйте. А потім уже дівчата відпочинуть…»
— Відпочинуть? Що відбувається?
— Що ж незрозумілого, Мар’яно?! Люди на Майдан з усієї України їдуть, не кожному є де зупинитися. Зараз усі до себе приїжджих беруть. І ми!
— Ви?!
- І ви з Ярком! У мене зі вчора подружжя зі Стрия. А Ярко оцих двох дівчаток із Полтави привів. Геть померзли!
— Хай би вдягалися!
— Та не злися, Мар’яно! Усі — люди.
— Хай у Феді гріються!
— А пропав би він, наш Федя! — сплеснула руками Аніта. — Третій день на Майдані товчеться, додому не йде. Кімната зачинена. Ти вже йди, Мар’яночко. Одягнися, постели щось, аби дівчата полежали і трохи до тями прийшли, бо дивитися на них без сліз не можна. Ярко казав: «Мар’яна все зробить».
«Так і сказав?!» — гнів залив, аж дихати ніяк. Зиркнула на Аніту, як на вражину, мовчки пішла до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на дверях. Одним махом скинула з куба книжки, всілася на нього, уп’ялася нігтями в коліна, щоби не заверещати на всю комуналку. У скроні шкрябало: така вона, значить, свобода волі?… Роби, що хочеш? Мрія про надзвичайну важливу новорічну ніч із клятвою на іконі зітлівала на очах. Яркова свобода волі спалила…
У двері — стук.
— Заходьте! — вигукнула нервово.
До кімнатки увійшли вже відігріті Анітиним чаєм малолітки з Полтави: розчервонілися, кліпали нафарбованими повіками і від того виглядали ще більш зеленими — років по п’ятнадцять, не більше. Одна худа, коротконога з нахабними хитрими оченятами голодного звірятка, у другої, пухкенької — привідкритий рот, наче ніс навіки закладений, і це надавало їй трохи дурнуватого вигляду.