— Тю, — простувато всміхнулася пухкенька. — У вас навіть ліжка немає?
Худенька штрикнула її ліктем у бік, умостила зад у коротенькій спідниці на матрац, на біле тонке простирадло. Зиркнула на Мар’яну злодійкувато.
— А той пацан, який нас сюди привів, він тобі хто? Брат? — спитала.
— А що?! — Мар’яна ледь стримувалася.
— Та нічо… Просто інтересно.
— Чому так «інтересно»?
— Та він такий… нічо… Я б з ним замутила…
Мар’яна відчула: нігті стають пазурами, зуби ростуть, гострішають, просять здобичі. Рвучко підвелася, зупиняючи дикі фантазії: у цих двох зі свободою волі теж усе гаразд! А Мар’яні ж чого задніх пасти? Рішення впало в мізки, як крапля смальцю на суху пательню: шварк! Щось роби! Вихопила з кута дорожню сумку, кинула на підлогу під вішаком — жбурляла в сумку речі, чула шепіт за спиною.
— Тонько, нащо ти її про пацана питала? А раптом вона його тьолка? — перелякано дорікала пухкенька.
— Ти шо, Галю, хвора? Яка вона тьолка? Вона — тьотька! — відповіла худа.
Мар’яна озирнулася — сиділи на матраці, зиркали на неї зацьковано.
— Ну?! І чому ж вам удома не сиділося?! — вимовила хижо.
— Так це… Інтересно, — сказала пухкенька.
— Яника скидати будемо, — нахабно видала худа.
— Яника? А він хто?
— Так цей… головний…
— Міністр! — підказала пухкенька.
— Головний міністр! — із викликом кинула Мар’яні худа.
Мар’яна розреготалася істерично, до сліз. Глянула на малих з відразою. Без сорому скинула халат, гола-зла швидко вдягала джинси, кофтину, шалик, куртку. Схопила сумку.
— Ну… — процідила дівкам. — Перо вам в дупи!
Вискочила з кімнатки. Дверима — хрясь! Посеред коридору стояла бліда Аніта.
— Підслуховували? — тремтячим від люті голосом спитала Мар’яна.
— Люди… Вони всі — люди! — відповіла Аніта винувато.
— То насолоджуйтеся! — подалася до дверей.
— А Ярко? — Аніта схопилась за серце, смикнулася до Мар’яни. — Зараз буде. Повів ще двох хлопців з Миколаєва до знайомих у гуртожиток. Зачекай, поговорите…
У минулі часи Мар’яна би погодилася: добре… Та країною ширяла воля. Затуляла роти — не до розмов! — змушувала діяти. Мар’яна підхопила сумку.
— Захоче — знайде мене! — кинула збуджено і вискочила надвір.
Розділ 5
Гірше не буває?…
У безмежному білому просторі, самотня, як японське сонце, Мар’яна тягнула Подолом важку дорожню сумку: Щекавицька, Межигірська… «Оце я вже догралася, — думала розгублено. — Оце я вже вільна. Така вільна — хоч у зашморг! Поруйнувала позаду все, попереду нічого не знайшла. Тільки волю… Вскочила мені на плечі, поганяє… А куди?! Що мені з тою волею робити?! Сон розвіявся, радості нема. Що я взагалі можу — сама-самісінька…»
І така зажура, ноги не йдуть.
Опустилася на зламану вуличну лавку, увімкнула мертвий уже кілька діб мобільний: хоч хтось згадував Мар’яну, поки вона у мріях літала?!
— Хотинський, мама, Хотинський, — читала-бурмотіла. — Охріменко? Вісім пропущених? — здивувалася: спілкування з Олею Охріменко обмежувалося офісом — ніколи не зідзвонювалися поза роботою.
— Олю? — набрала колежанку. — Ти мені телефонувала?
— Мар’яно? Нарешті! Де ти була?
— Так… хворію… Хотинський хіба не сказав?
— Хотинський ще двадцять сьомого взяв відпустку до Різдва, на дзвінки не відповідає. Я думала, ви разом кудись чкурнули… А ви… розбіглися?
— Неважливо! — Мар’яну залило червоним-прикрим, серце заколотилося — ґвалт! — Чому ти телефонувала, Олю? Щось сталося?
— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.
— Що?!
— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льовою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знайти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…
— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула власного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул. Вимкнула мобільний, застигла.
— Курити… — прохрипіла.
Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальничка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу… Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропетровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, люди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все надолужу!»