— Як можна, Адочко?… — відповідає Валя.
Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких питань, мамо», та двері відчиняє тато.
— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав найгіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна посмішка?
— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.
Тато губиться.
— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль для тебе принесу.
Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку — метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по закінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ремонт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезними рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мріях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя на стінах Мар’яниної кімнатки.
— Ну! І що сталося?! — мати навіть не привіталася. Заступила доньці путь, вхопила за плечі.
— Нормально все, — якомога байдужіше відповіла Мар’яна.
Ада раптом розреготалася істерично:
— А я знала! Я серцем відчувала! Він тебе покинув!
Мар’яна сіпнулася: скинула з плечей материні руки, увіп’ялася в неї холодним злим поглядом.
— А ти якого біса вдома тирлуєшся?! І тебе твій покинув?!
Ада вухам не повірила. Застигла на мить. Очима — стріль у бік кухні, звідки дзеленчали тарелі.
— Що ти верзеш, дурепо? — просичала тихо.
— Голосніше! Не чую! А? Що ти там бурмочеш?
— Замовкни!
— Чого би це?! Думаєш, тато не відає про твої походеньки? — Мар’янине горе вийшло з берегів, топило кожного зустрічного на своєму шляху. — Давно ми все знаємо! Чого мовчиш? Поділися з донькою наукою, як двом мужчинам одночасно голови морочити!
— Заткни пельку і не лізь у наші справи! — Ада вхопила доньку за руку і таки додала би перцю, та з кухні до вітальні зайшов Валя з тарелем.
— Як гарно — вся сім’я зібралася, — усміхнувся, поставив на стіл тарель для доньки. — Мар’янко, тобі печінки покласти чи курочку?
Мар’яна войовничо зиркнула на матір і вже хотіла: «Та подавіться ви своїми курми, печінками!»
— За стіл сідай! — ховаючи лють, наказала доньці Ада.
Тато, тато… Мар’яна давилася куркою, очі в таріль. Чому тато терпить мамині зради? Невже не розуміє: через те Мар’яна зневажає його відчайдушно, до відрази. Слабкий… Такий слабкий — глина! Хто того не знає, збоку на подружжя Озерових гляне, здивується: матінка Мар’янина — миша мишою. Хіба що очі нахабні невтримні. І змогла ж окільцювати такого мужчину, як Валентин. Ідеальний: і розумний, і порядний, і красень. Навіть сусідський алкаш Петрович татові каже: «Не можу при тобі матюкатися, Валентине! Сором бере, бо вже надто в тебе мордяка інтелігентна». А матері не сором татову душу все життя мордувати. От і зараз… Їсть курку, що її тато приготував, зиркає на чоловіка зневажливо, наче каже: «Невдаха!» Мар’яна в тата — теж невдаха. Їсти от хочеться. А жити — ні…
— А загадаймо бажання, — почула материн голос. — Не для себе, то вже нецікаво. Наливай, Валю! Ми зараз одне для одного загадаємо щастя. Я перша, бо ж ідея моя. Бажаю тобі, Валю, аби твій бізнес розширився. Щоби ти міг продавати не тільки дріжджі, а й перець. Мелений, наприклад. Правда ж, Мар’яно?
Мар’яна відчула неконтрольоване тваринне збурення. Ледь стримала гнів — відклала виделку, увіп’ялася в материне лице, щоби прямо в нахабні очі вихлюпнути всю свою образу і зневагу. Набрала повітря в легені: не шепотітиме… Кричатиме-захлинатиметься!
Від вхідних дверей — дзинь!
— Хто це ще? — знизала плечима мама.
— Відчиню, — тато вже йшов до дверей.
«Пастка… — впало Мар’янине серце. — Марно верещати-гніватися — нічого не зміниться! Міситимуть злидні зі зрадами, куркою заїдатимуть: “Тобі покласти, доню?” Гірше не буває…» Спостерігала, як мати продовжує жадібно їсти, як тато відчиняє вхідні двері, розгублено відступає на крок, пропускаючи до вітальні старезну суху бабцю — кістки і зморшки.
Старенька роззирнулася, усміхнулася Аді:
— Аїдо… Зі святом, доню!
У Мар’яни щелепа відвалилася.
— Що?! — так здивувалася — всі свої біди враз забула. Підхопилася, йшла до незнайомої бабці. — Ви ж… волоцюжка! У під’їзді щойно… вогню в мене просили…