— Мар’яночка, онука… Отака, значить… Куриш! Нічого… Разом кинемо. Я тобі гостинчик привезла, — бабця заходилася шукати щось по кишенях.
— Онука?… Мамо! Що все це… — ошелешена Мар’яна застигла посеред вітальні: зиркала безпомічно то на незнайому бабцю, то на матір.
Ада — за столом каменем.
— Мамо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Ти ж казала: твоя мати померла… Ще коли ти малою була!
Ада віджбурнула виделку. Очі в таріль, тільки груди високо здіймаються з нервів.
— Мамо!!!
— Онученько… Це тобі! — бабця простягнула Мар’яні оксамитову коробочку. — Бери, не бійся. Золото…
— Не торкайся! — закричала Ада. Підхопилася, на бабцю з ненавистю: — Крадене?!
— Та чого би це… За кревні купила…
— Брешеш!
— Присягаюся щастям… Мар’яночки!
Мар’яна відчула, як ноги стають ватяними, у голові бджоли все маминими голосами гудуть.
— Замовкніть! — вигукнула відчайдушно. — Ви… про що?! Про яке золото? Мамо! — сіпнулася до матері, вказала на бабцю. — Це… твоя мама?…
Ада скривилася, мов лимонів обжерлася, кивнула.
— А чому ти брехала мені?!
До бабці:
— А ви… де були?!
— По в’язницях усе життя! Ось де вона була! — кинула Ада люто. Схлипнула. Зиркнула на бабцю спідлоба. — Якого… приперлася?! Пішла геть!
Мар’яна перелякалася, аж кров у скроні.
— Мамо, припини! Так… не можна… — вхопила стареньку за руку. — Ходімо… Сідайте! Он курка, печінка, салат! Чай… заварю! Холодно… там! Таріль треба! З кухні! Мамо! Таріль!
Ада демонстративно всілася на стілець біля столу, вперто втупилася в зелене соснове гілля.
— Тато… таріль принесе! — Мар’яна тремтіла біля бабці, з підозрою косувала на матір, наче, варто Мар’яні вийти, Ада спопелить свою матір уже раз і назавжди. — Зараз… Тато… А де тато?!
— На кухні! Де ж йому бути? — буркнула розлючена Ада.
— Добре… Я зараз… — Мар’яна вгамувала серце — колотилося, як навіжене, — посунула до кухні. — Тато…
Валентин Петрович Озеров у спортивних штанях і линялій футболці з принтом «I love New York» навколішки стояв на підвіконні розчахнутого кухонного вікна.
— Тату! — перелякалася Мар’яна.
Тато перехилився — шубовсть у темряву… Гірше не буває?
Мар’яна засліпла; розхристана, боса через три сходинки звірячими стрибками в холодну ніч, кричала-хрипіла, давилася сльозами — нічого не бачила: неосяжний простір зменшився до чорного вузького тунелю, подряпав плечі, засипав очі горем. Виштовхав із під’їзду, кинув до зламаних бузкових кущів…
— Тату!
Під сухим бузком — «I love New York» чорним по білому.
— Тату!
Чи дурна?! Та скоріш «швидку»! Людей на поміч!
— Люди! Викличте «швидку»! Люди…
Вікна — блим-блим. Матінка в розчахнутому проваллі п’ятого поверху:
— Валю?!
Корова! «Швидку»!
— Люди… — колінами в зламаний бузок, сліпими очима навкруги — люди є? Де? Шурхіт у вуха, голоси:
— То хто? Валя Озеров з п’ятого! От йо… Новий рік, а у нас тут таке… Він дихає? Та не чіпайте його! Ні, ні! Треба йому під спину щось тверде… Пульс перевірте! Дивіться, міліція! Нащо міліція? А раптом його хтось зіштовхнув! А! Он «швидка»! Мар’яну відтягніть! Адочко! Що сталося?! Такий мужчина… І не пив. Ви часом кредит не брали? Ноші! Ноші пропустіть! Галю, винеси Мар’яні щось тепле…
У роздовбаній «швидкій» Мар’яна тремтіла в Галиній жилетці з овечої вовни, перелякано і відсторонено, наче з іншого виміру, спостерігала за літнім лікарем і геть старою медсестрою — фіксували зламані руки-ноги, крапельниця, киснева маска… Прикрили самогубцю ковдрою, та з-під неї стирчали босі татові п’яти, і, може, через те Мар’яна опустила очі на власні ноги в потріпаних домашніх капцях. І побачила поряд теплі мамині уги…
Гнів у скроні! Зиркнула на матір, яка з роздратованою пикою сиділа поряд: то ти, нене, спочатку вдягнулася, а вже потім із квартири вибігла?…
Ковтнула сльозу. Схопила матір за ногу, зісмикнула чобіт.
— Що ти… — звилася ошелешена Ада.
— Татові… холодно! — обережно натягла хутряні уги на голі татові ноги, завмерла.
— А я… в чому…
— Та пофіг!
- Ідіотка! — просичала Ада.
— Шльондра!
— Що?! Та як ти…
— Висадити? — спитав утомлений лікар.
Мар’яна ковтнула сльозу: мовчу…
Заніміла. Забула про розлючену матір, незнайому бабцю, що вона виникла нізвідки, про Ярка, Хотинського, несправедливе звільнення, про льодяні ноги в потріпаних домашніх капцях. Мовчки йшла за ношами до приймального відділення лікарні швидкої допомоги, без заперечень вийшла з боксу, де похмурі лікарі оглядали тата, терпляче тупцювала поряд, прислухалася і, тільки коли каталку, на якій лежав блідий нерухомий тато, повезли на УЗД, вмираючи від страхів, спитала бороданя в білому халаті, який ішов за каталкою слідом: