— Врятуєте?
— Подумаємо, — без емоцій відповів бородань. Передав естафету спілкування моторній сестричці з кривавими, мов у вампіра, вустами.
Медсестра миттєво оцінила з ким мати справу, оминула Мар’яну, веліла Аді йти з нею до відділення: лікар дасть список ліків, які треба придбати сеї ж миті в аптечному кіоску, що розташований у холі лікарні й працює цілодобово.
— А мені… Мені що робити? — вигукнула Мар’яна в спину медсестрі, яка разом з Адою вже швидко йшла до ліфтів.
— Не знаю… — здивувалася та. — Додому йдіть. Лишіть свій мобільний, як хочете. Зателефоную, коли буде що казати.
— У мене немає мобільного… — прошепотіла Мар’яна.
Медсестра брівки зсунула з недовірою.
— Зранку приходьте, — червоні вуста ворушилися, наче кров’ю бризкали. — Зранку картина зрозумілішою стане. Аби тільки хворий ніч пережив.
Отака новорічна ніч. З вікон — веселощі, автівки поспішають, гудуть. Нащо стільки галасу?! А раптом сеї миті хтось… помирає? Тиші хоче? Мар’яна з останніх сил суне до знайомої п’ятиповерхівки: потріпані домашні капці — не та пара, що взимку рятує. Сусідчин овечий жилет сам змерз-задуб. Думки, відчуття перемішалися, затверділи, застигли: ані питань, ані жалів, ані молитов. Тільки щоби вже не жити, у сенсі — не думати, не відчувати. Захворіти тяжко з гніву, як з вірусу, перетворитися на малу дитину, приймати милосердя оберемками — аж рукам горе! І хоронити чисту сльозу… Ту сильну, що вона камінь їсть.
— Чаю гарячого випий, бо захворієш! Ванну набери! — мати вже вдома. Соває вітальнею в хутряних угах, ніби нічого не сталося, риється в шухлядах, як та злодюжка. Злодюжка і є! Бридливо обходить стіл, біля якого сидить чужа суха бабця: курить, спостерігає, як чубляться донька й онука.
— Це ти… — самими вустами шепоче Мар’яна, та матір чує. Завмирає. Кидає порпатися. Гнів снопами.
— Ти! — тицяє в доньку агресивним гострим манікюром.
— Татові терпець урвався від твоїх зрад!
— Не горлала би на увесь дім, що й сусіди чули, — не урвався би! — гарчить мати. — Нормально собі жили, так ні — доня встрягла! — задихається, повторює із садистською настирливістю. — Тільки ти винувата! Ти!
Мар’яна пливе, осідає…
— Я тебе вб’ю, — шепоче розгублено, безсило.
— Ану ж! — задьористо вигукує мати, киває на бабцю. — Он! Бабуся доріжку до в’язниці проторувала. Підеш услід!
— Піду! — раптом озивається бабця. Гасить недопалок у тарелі з недоїдками салату, підводиться. — Назбираю зятеві на ліки.
Ада шаленіє. Верещить істерично:
— Ти ще тут… Мати Тереза! Котися вже, звідки приперлася! Он мєнти більше не про Валю розпитували, а про тебе!
— Заткни пельку, Аїдо! — несподівано хижо і владно відпльовує бабця. Шия витягується, очі наливаються звірячим блиском. — Біжи по гроші! Де хочеш шукай! Щоби до ранку Валентинові було на все: і на бинти, і на уколи…
— Я тільки-но дві тисячі в лікарні залишила! — верещить Ада.
— Лікарня ті гроші за ніч з’їсть. Біжи! — наказує бабця.
— Та хто ти така, щоби тут мені… Що ти взагалі про мене знаєш?! — розлючена Ада чує тільки свої жалі, вихлюпує. — Він… лузер! Невдаха! Усе життя мені зіпсував! Навіть зараз… не зумів по-людськи… з усім цим покінчити! Не помер! Калікою на моїй шиї сидіти хоче! За що?!
— Сволота! Ти — сволота! — Мар’яна вривається в материну істерику своєю невтримною. Вчіпляється в Аду коршуном, сіпає-лупить. — Уб’ю! Уб’ю!
Бабця не зволікає. Хап чашку з чаєм! У кубло одним махом — хлюп!
— Годі! Ще встигнете! — Аду за шкірку: — Не скигли, Аїдо! Не час. Ходімо! Гроші маємо знайти.
Ада тремтить од люті, та суне до дверей. На ходу підхоплює з крісла шапку, шалик…
— А я?! — раптом відчайдушно вигукує Мар’яна. — Мені що робити?!
Бабця зиркає на онуку, наказує суворо:
— Замкнися… Нікому з чужих не відчиняй! Бо знаю… Зараз набіжать… Ніби поміч. А потім — голі стіни. І чого у вас собаки нема? Гавкало би собі — все ж спокійніше. Треба собаку…
Серйозно? Совість ні до чого, порядність, повага, милосердя і співчуття… Собака потрібний?! Сама-самісінька Мар’яна скніє біля кухонного вікна — знай курить, розгублено обмацує поглядом підвіконня, наче тато залишив на ньому не тільки відбитки босих ніг, але й невидиме послання: дмухни на нього теплим повітрям із власних легень — проявиться, повідає, хто довів до стрибка в безодню…