— А ти ж що?! — у Мар’яни перехопило дух. Дивилася на бабцю зачудовано.
— Добре, кажу, неси свої гроші. Едя завтра зранку піде в порт, бо італійське судно має зайти, тільки я з малою вдома буду.
Бабця знову замовкла.
— Треба було все Еді розповісти, — розхвилювалася Мар’яна.
- І що би він зробив?
— Не знаю. Втекли би кудись.
— Едя вже на гачку висів. Якби втік, його одразу ж оголосили б у розшук за підпал цеху.
— А ти ж на що сподівалася? Нащо погодилася в тої комсомолки гроші взяти?
— Не вірила… Що прийде, що гроші принесе. А вона прийшла. Кинула на стіл пакунок із грошима, усміхнулася, дістала папірець із сумки, покрутила перед моїм носом. «Знаєш, Нато, що це? — каже. — Тут номери всіх купюр, які я тобі даю, переписані. Як думаєш, що зникнеш ненадовго, а потім повернешся і на мої грошики з Едею жируватимеш, то — дзуськи! Тільки спробуй з’явитися в нашому з Едею житті хоч раз — одразу ж за ґрати загримиш! За крадіжку десяти тисяч карбованців!» Отут мені очі кров’ю і залило. Ухопила ножа та в ті груди…
Бабця захитала головою: а що було робити?… А?… Едю продати?…
— Жах який… — прошепотіла Мар’яна. Схлипнула. Бабцю обійняла. — Скільки ти відсиділа?…
— Двадцять п’ять років. Розстріляти хотіли, бо Мармелад на всю Одесу кричав: сам хрест у мою могилу вкопає. Та з’ясувалося, що грошики ті з комсомольської каси зникли. Я тільки потім курвин розрахунок зрозуміла: гроші-то державні. От я їх беру в неї, їду геть, а за день моя фотка вже на всіх стовпах Радянського Союзу: небезпечна злодюжка, крала державні гроші. Однаково посадили би. Не потрібна я їй була на свободі. Знала: Едя мене не покине.
— А з Едею що сталося?
— Утік до Тбілісі, бо його у співучасники мені записали. Там переховувався, потім через своїх друзів відшукав у Києві Аїду: її моя мама до себе забрала. Щомісяця малій гроші переказував, аж поки не помер. Матері моїй велів, щоби казала Аїді: від мами Нати гроші…
— Ви з Едею більше не бачилися?
Бабця зітхнула сумно: ні…
— Турбувався про мене, як і про Аїду, все життя. Передачі через людей передавав, записки… До мене додому сходимо — покажу. І фотографію діда твого покажу — лорд…
— У тебе є де жити?
— Усе Едя… У Сухумі хатинку для мене купив перед смертю, а я потім на Київ її поміняла.
— А звільнилася коли?
— У 86-му…
— Я у 86-му народилася!
— Знаю, квітко моя, — усміхнулася бабця. — Тільки Меламед, сука, ще не згнив на той час. І доби на волі не пробула. Підкинули наркоту і знову закрили. Меламед сказав: хоч земля лусне, а ти до смерті сидітимеш. Я простежу. — Перехрестилася: — Помер, слава тобі Господи, у 98-му…
Тихо стало. Мар’яна поклала долоню на суху бабчину руку.
— А мама знає, чому ти півжиття по в’язницях?
— Ні, ні, - захитала головою бабця. Поклала суху долоню поверх Мар’яниної.
— От і ти матір не суди, не гонорися: «Бачити її не хочу». Що ти знаєш про неї?
— Головне знаю, — насупилася Мар’яна. — Тато через неї хотів на себе руки накласти! Хіба то можна простити?
— Ой, не жени коней! — розсердилася бабця. — Звідки взяла, що на Аїді гріх? Щось інше причиною стало — шкірою відчуваю.
— Ти просто не знаєш, що кажеш, бабо Нато! Нема інших причин! Мама винувата! — вперто повторила Мар’яна.
Баба діло знала: до вечора не відходила від онуки. Змусила Мар’яну вкластися на диван, накрила ковдрою, гладила по руці:
— Відпочинь, квітко моя. Чому вуста підковою вигнулися? Ану, усміхнися! До ранку сил наберешся, підемо тата твого провідати. Дай би Боже, до свідомості повернувся, побачив: не сам, а то сил додає… Як мужчині померти, коли дитина поряд? Тільки жити.
Уже сто років ніхто не пестив Мар’яну, як малу. Усміхалася ошелешено: чому мати до неї таку рідну бабу не пускала?! З нею ж тепло і затишно, біди відступають, їй же геть усе можна вихлюпнути без пересторог.
— А в мене біда… Така біда, — прорвало, понесло, і вже сльози на очах. — Є дві людини. Двоє мужчин. Один… прогнав! Від іншого сама втекла!
— А до кого серце повертає?
— До Ярка, якого покинула. Він зелений! І такий чудний! Не бреше ніколи, всіх у свій дім впускає — і друзів, і наволоч усяку. А другий, Хотинський, змушував мене шукати родичів одного багатого дядька. Дороша. Той давно жив, а його нащадкам тепер великі гроші світять. Але я тепер думаю: Хотинський мені правди не відкрив! Щось там інше, з тими Дорошами, а я виконувала брудну роботу, навіть не знаючи для чого. І жінка в нього інша є. І ще… він — альфонс. Знаєш, що таке «альфонс», бабо Нато?