— Блядун? — спитала бабця.
Мар’яна би розреготалася, якби сили були, та сил бракувало. Усміхнулася, кивнула.
— Дурне діло — чужих родичів шукати, — махнула бабця сухенькою долонею. — Свої предки в спини дихають. А таємниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти… От у мене бабця була… Олександра. Саша. Вже ніколи її історію не узнаю. Не розпитала… Думала ще встигну.
— Це вона мені хто?
— Прапрабабця! Тільки раз у житті її й бачила. Ми саме в Україну з Уралу повернулися, мама мене одразу до своєї матері на Кіровоградщину повезла — онуку показати. Спершу на цвинтар пішли дідові Толі вклонитися, бо не дочекався, поки доньку реабілітують, помер. Потім мама з бабою Сашею проплакали цілу ніч, а як мама заснула, баба мене до себе поманила, витягла зі скрині клуночок. Розгорнула — а там справжній скарб. Монети царські золоті, діаманти, серце золоте. «Помру, тобі, Наталочко, буде», — прошепотіла. А я їй: «Звідки у вас золото, бабусю?» — «Від твого справжнього діда, Курта, — прошепотіла. — Тільки нікому не кажи, що правду знаєш! А сама запам’ятай на все життя: діда твого звали Курт фон Лютцофф». А я ще мала, дурна… Ні щоби розпитати: що за Курт такий? Діда ж Толею звали.
— Так і не дізналася?
— Ні… І скарб пропав — спитати нема в кого. Баба Саша і мама померли, ще коли я сиділа. У Аїди питала, каже: «Крім швейної машинки після мами в бараку нічого цінного не лишилося».
— Фон Лютцофф? — Мар’яна збудилася: сімейна історія оживала, вабила сильніше, ніж Дорошів родовід. — Добре, що ти прізвище запам’ятала, бабо Нато. Можна в архіві пошукати: що то був за один, Курт фон Лютцофф.
— Ех, квітко моя… Нам би з тобою самим не погубитися більше! Давай… Засинай уже. Хай добре насниться.
Сон цупкою тінню — обхопив Мар’янину голову міцно, шепотів-навіював:
— Спи-пливи… Розповідатиму тобі про життя… Воно є.
- І Курт був? — питає Мар’яна.
Цупка тінь тремтить, стає легкою, прозорою. Крізь неї — пекуче сонце, небо, та Мар’яні хочеться сховатися не від того сонця. Жінка виє моторошно: «Війна! Ой, Божечко, люди! Війна…»
У Мар’яни перехоплює подих: що за рік нині?
— Чотирнадцятий… — шепоче тінь.
— Так і є. Чотирнадцятий розпочався, — погоджується Мар’яна, дивується. — У чотирнадцятому розпочнеться війна?!
— Живі вирішать… Уже була… У 1914-му… Перша світова. Уже і до Цвітної докотилася. Бачиш?
Усе бачить: онде село зелене багате — Цвітна, — дворів, певно, тисячі півтори, торжище, школа, храм Божий, гончарі мудрують, а на Чорнобаївському куті в бідному дворі Гриця Сологуба на війну проводжають, гомонять: дай, Грицю, німцю під хвіст, покажи їм нашу козацьку силу: цвітнянські козаки колись «границю» від бусурманів вберегли, і тепер їхні онуки не схиблять. Гриць супиться, киває… Обіймає дружину Домну, 14-річну доню Олександру.
— Сашуню в найми не віддавай! — наказує дружині.
— А як же прожити, Грицю? — плаче Домна. — Пропадемо…
— Ну… То хоч не німцю!
Їм би ще хоч раз обійнятися, бо не знають — згине Гриць за півроку, а звістки про те Домна з Сашунею так ніколи і не отримають, — та з Хмарівського кута Цвітної до двору Сологубів уже Пилип Хмара верхи несеться.
— Егей, дядьку Грицю! — гукає, кінь дибки. — Біля церкви панотець чекають благословити. І рушаймо! На Олександрівку.
— Таточку! — Саша зривається, летить до татка. Обіймає, хрестить. — Хай вас Господь для нас збереже, таточку! Ми ж іще і Псалтир не весь вивчили… І ще ж з вами на ярмарку в Чигирині не були…
— До німця не ходи, доню! — шепоче Гриць єдиній улюб леній дитині.
До осені Домна з Сашею так-сяк протрималися — жито з орендованих шести десятин зібрали, у перелісках біля Чорного лісу глину-огирянку для цвітнянських гончарів копали, паламарів синок Толя потайки від батька Домні з Сашею буряки з льоху тягав, бо все вони з Сашею разом — і до церковнопарафіяльної школи, і на недільній службі, і як ото багаті Сіденки шапіто раз до Цвітної привезли. А як упало листя, геть зле стало: ділять скорину навпіл, не знають, що завтра їстимуть. І паламар, як на гріх, відіслав сина до Києва в семінарію.