Домна на доню глянула, заплакала…
— Збираймося на базар в Олександрівку, Сашо, — сказала. — Дай Боже, хтось візьме тебе в найми до весни.
А на базарі ж в Олександрівці справжньої їжі — гори: і кренделики, і бублики, і льодяники, і пиріжки з капустою, і ляжки свинячі запечені. Саша з мамою стали край торжища, від голоду хитаються. Аж пан — молодий, гарно вдягнений, блискучий, як той льодяник.
— Дівчину в найми віддаєш? — Домну питає.
— Віддаю, добрий пане…
— За свинями ходила? — пан Саші.
— Ходила, — бреше.
— А корову здоїти зможеш?
— Усе зможу!
Скривився, оглянув Сашу з голови до ніг.
— Йди до екіпажа з мідним козирком і чекай на мене. Екіпаж за рогом біля дому купця Явтухова стоїть, — наказав. — А я поки з матір’ю твоєю поторгуюся.
— Хоч скажіть… Кому служитиму? — спитала Саша.
— Сімейству ясновельможного Йоганна фон Лютцоффа! — повідомив «льодяник» гордо.
Саша аж рученята до грудей приклала од горя.
— Мамо! Не віддавайте мене німцю! Тато ж вас просили — тільки не німцю! Німці ж — вороги! Що ж ви робите, мамо?! Тато з ними б’ється, а ви…
Пан очі вирячив, почервонів.
— Ти що верзеш, селючко?! Фон Лютцоффи вже двісті років Російській імперії служать! Ще імператриця Катерина їм своїм указом тут землі подарувала! За заслуги перед державою!
— То й що? Однаково — німці, - розгубилася Саша.
— Пішла геть! — пан замахнувся.
Домна йому в ноги: не губіть! Візьміть дівчину, бо до весни не доживемо…
…За вечерею зі спеціально відгодованою горіхами індичкою красивий, як льодяник, управитель маєтку розважав чимале сімейство фон Лютцоффів оповідками про подорож до Олександрівки в пошуках нової наймички.
— Так і сказала: однаково — німці? — перепитала управителя пані Амалія, дружина ясновельможного пана Йоганна, мати одинадцятьох його дітей.
— Отака дурепа! — сплеснув руками «льодяник».
— Nomen est omen, — мовив ясновельможний після тривалої паузи. — Ім’я — то визначення. Знак, доля… А ім’я — то рід. А рід — то коріння…
— Тобто?! — розгубився управитель.
— Тобто ми — однаково німці! Де би не жили, — відповів ясновельможний. Глянув на одинадцятьох своїх дітей — сиділи чемно, навчені порядку, дорослих не перебивали, слухали уважно.
— Чи правильно я кажу, панове? — спитав малечу.
Діти закивали, заторохтіли: хіба ви можете бути неправі, тату?!
— А наймичку взяли?! — спитав п’ятнадцятиріч ний Курт.
— У свинарнику скотарям помагає, - відповів управитель.
…До весни 1915 року Саша зі свинарника не вийшла би, та в переддень католицького Різдва дівка-кухарка зламала руку. Пані Амалія власною персоною навідалася до флігелька, де ночували наймити, які господарством займалися і до панського дому ходу не мали, обдивилася «контингент»…
— Ти! — вказала на Сашу. — На кухні впораєшся?
— Усе зможу!
— Як звати?
— Олександра.
— Краще — Алекс! — уточнила Амалія, веліла за собою слідувати.
Ще ніколи до того дня Саша не переступала порога панського дому. Йшла за пані Амалією до кухні, наказувала собі мовчати, не дивуватися, не зойкати від захвату, бо зі скотарів — дякую, Боже! — «хатньою» стала! Дівки-покоївки наказали лахміття викинути, вимили, дали одягу нового аж три комплекти — чорну довгу спідницю і сіру блузу з білим фартухом на кожен день, білу блузу і синю спідницю на свята, а ще фланелеву сукню з глухим комірцем, щоби до церкви ходити… Мати Божа! Та в теплі, не зі свинями на соломі! Та ще грудку цукру можна… буде якось… обережно поцупити і згризти за піччю, де самовари роздмухують. Хіба не щастя?! Тільки би не схибити, аби назад до свиней не відправили.
Старалася, з ніг валилася, бо хазяйка суворо спостерігала за новою «хатньою»: абикого в дім фон Лютцоффів не пускали. Вчителі й ті за найменший непослух вилітали за мить. А скромна Алекс пані Амалії до душі припала, а коли дізналася, що дівчина грамоти навчена, то навесні перевела Сашу в покоївки до найменшої з дочок — семирічної Елізи — з обов’язковою умовою: на літо Алекс не їде додому, залишається в панському домі. На рік, а може, й надовше.