Отоді- то вони і перетнулися вперше — Курт і Алекс. Вишні цвіли. Алекс супроводжувала малу Елізу до купальні в саду, бо в домі фон Лютцоффів дітей загартовували з дитинства — фізкультурою, довгими прогулянками, плаванням. Курт саме йшов від купальні, коли мала причепилася до нього: поплавай зі мною, братику. Він лиш кинув на покоївку швидкий знічений погляд, манірно вклонився…
— Я знаю, ви — Алекс, Елізин янгол-охоронець, — сказав чемно. — А я лише один із її братів. Курт… — помовчав, додав серйозно. — Німець…
Алекс розгубилася.
— Однаково… — прошепотіла.
Він усміхнувся.
— Так і є! Однаково — німець… — і не пішов із малою до купальні: у Курта саме починався урок географії. У сімействі фон Лютцоффів життя плинуло за суворим розкладом.
Алекс зажурилася: ніхто й ніколи до цього дня не нагадував їй про халепу на Олександрівському базарі, а Курт сказав так просто: я — німець… Наче дорікнув. Почала уникати юного фон Лютцоффа: краще вже не бачити його. Та у великому домі з десятками слуг перетиналися щодня: Алекс знічувалася, червоніла, відводила погляд, а Курт, здавалося, намагався опанувати хвилювання, виглядати дорослішим: кидав декілька чемних фраз, одразу посилався на справи та йшов від Алекс повільно, ніби сам собі докоряв: «Навіщо я йду, я ж не хочу…» Вона проводжала його схвильованим поглядом, ніби казала: «Нащо ти йдеш, ти ж не хочеш… І я… не хочу».
Восени з’явився привід зустрічатися частіше. Пані Амалія доручила Курту підтягнути Елізу з німецької граматики.
— Для Алекс теж корисно вивчити німецьку, — запропонував Курт, і пані Амалія подумала, що це доречно.
За вікном червоніло осіннє листя, мала Еліза терпляче виписувала в зошит вірші Гете, стомилася, запросила перерви, побігла до сестер. Алекс і Курт стояли біля вікна.
— Я кохаю вас, Алекс, — сказав Курт несподівано і бурхливо. — І цього вже не може змінити ніщо!
— Прошу, Курте, не треба… — Алекс глянула на Курта із розпачем, швидко пішла до дверей.
— Благаю, не йдіть! Дайте мені ще лиш хвилину!
Завмерла. Серце стукотить.
— Ви знаєте, це неможливо. Ви — зі шляхетного роду, а я… — витискувала з себе горе-слова.
— А ви — мій ідеал! Моє натхнення! Моя радість, моє повітря…
— Прошу, досить!
— Я нічого не прошу у вас, Алекс. Лиш скажіть: чи можу я сподіватися на взаємність?…
— Нащо ж ви мучаєте мене?! — прошепотіла відчайдушно. — Прошу! Відпустіть! — вибігла з Елізиної кімнати, одного в Бога просила: тільки би пані Амалію не перестріти. У матінки сімейства фон Лютцофф — гостре око.
Минув рік 1915-й. Рік 1916-й добігав кінця. Олександра лише двічі їздила до матері у Цвітну: везла гостинці і гроші, справлялася про здоров’я і рвалася назад, до маєтку фон Лютцоффів. «Роботу втратити боюся», — казала Домні. «Курта би побачити скоріше», — думала. Він більше ніколи не говорив із покоївкою про кохання, та Алекс читала мовчазні палкі зізнання у світлих блакитних його очах.
У грудні 1916-го численне сімейство фон Лютцоффів зібралося на різдвяні свята до Бремена, пані Амалія вирішила зекономити на слугах, взявши з собою лише двох німкень, які прослужили в маєтку півжиття. Олександрі та іншим дали по карбованцю і тиждень вільного часу. За день до від’їзду Курт зліг — скаржився на болі в шлунку, заспокоював схвильовану матір: минеться, день полежить і вслід вирушить, дожене сім’ю в Києві, де пан Йоганн мав справи і планував затриматися на день. Пані Амалія погодилася на це — фон Лютцоффи вирушили, Курт лишився. Слуги порозбігалися, тільки Алекс не поспішала від’їжджати.
Вечір упав. Алекс зашивала порвані Елізині панчішки, коли Курт — здоровий, геть нічого не болить! — зайшов до кімнати, мовив твердо:
— Ходімо, Алекс! Ви маєте це побачити.
Тремтіла, слухняно сунула вслід — через увесь великий порожній дім до кабінету пана Йоганна, куди — свята святих! — ніхто зі слуг ходу не мав. Курт підійшов до однієї із книжкових шаф, натис невидиму сторонньому оку хитру кнопку на полиці — книжкова шафа рипнула, зрушила, відчиняючи за собою невеличкі дверцята. Курт запалив свічку, розчахнув потаємні двері.
— Ходімо, — попросив Алекс схвильовано.
Холодні кам’яні сходинки вузького тунелю вели все вниз, під землю, як у могилу. Врешті тунель розширився, Алекс побачила викладене каменем невелике підпілля, схоже на звичайний сільський льох. У льосі при стіні стояли чималі глиняні горщики. Знайомі горщики, рідні, бо такі тільки у Цвітній гончарі роблять, а більше ніде. У мами вдома в таких молоко в печі топлять. Як є молоко… Алекс нарахувала одинадцять горщиків. Завмерла, глянула на Курта розгублено. Він хвилювався. Поставив свічку на кам’яну підлогу, ходив по льоху, стискав долоні, ніби намагався врешті насмілитися…