— Я знаю! — раптом зупинився. Дивився своєму натхненню в очі хоробро. — Знаю всі ваші страхи, Алекс! Ви думаєте, що мій батько ніколи не дозволить нам бути разом! Що мені лише сімнадцять і я надто юний для сміливих вчинків! Що не можна йти всупереч долі, але я вирішив, що варто… варто посперечатися з долею!
Курт задихнувся, замовк. Стиснув долоні сильніше.
— Ви праві… Батько ніколи не дозволить мені… і вам… Більше того: він відправить мене до Варшави під опіку свого старшого брата, як тільки здогадається про мої почуття до вас.
Видихнув, зробив крок до горщиків, присів біля одного з них, озирнувся до дівчини. Зірвав цупку тканину, що покривала горщик, — а в горщику золотих червінців по вінця.
— Про це таємне приміщення не знає ніхто зі слуг. Тут батьки зберігають наш спадок — мій, моїх братів, сестер, — вказав на горщик. — Цей горщик — мій. Спочатку, коли ви тільки з’явилися в моєму житті, я мріяв схопити його в одну руку, іншою підхопити вас і зупинитися лиш там, де нас ніхто і ніколи не знайде. Та потім я зрозумів, що це вчинок не мужчини — хлопчика. А я хочу, щоби ви вірили: на моє плече в житті можна спертися.
Алекс слухала і тремтіла. Паморочилося. Кліпала мокрими повіками.
— Я не розумію вас, Курте… Не розумію…
— Я хочу бути чесним не тільки з вами, Алекс, але й зі своїми батьками. У березні наступного року мені виповниться вісімнадцять! Тоді я матиму законне право на свою частку спадку й зможу забрати його, не образивши тата і маму.
— Я не розумію… — Алекс приклала рученята до грудей, тремтіла.
— Ви поїдете зі мною, Алекс?
— Куди?
— У Новий світ.
— Так не можна… Не можна! То гріх!
Курт глянув на Алекс відчайдушно, підійшов, узяв її руки у свої. Очі — в очі.
— Ви кохаєте мене, Алекс?
— Господи… Так! Але ви… — задихнулася, замовкла.
Курт просяяв, стиснув дівочі долоні.
— Моя дорогоцінна, моя світла Алекс! Як би не склалося життя, які би випробування не підготувала нам доля, присягаюся — п’ятого березня наступного, 1917 року, чекатиму вас на залізничній станції в Олександрівці! Спочатку Харкова дістанемося, потім Москви… Ви… приїдете, Алекс?! Благаю, скажіть зараз! Можливо, у нас більше не буде нагоди поговорити відверто на самоті!
— Приїду…
— Світла моя! Єдина… У нас не буде перепон! — схвильовано видихнув Курт.
…За два дні до запланованої втечі, 3 березня 1917 року, Російська імперія лишилася без царя. Сімнадцятилітня Олександра дізналася про те наступного дня у Цвітній, куди приїхала провідати матір. Перехрестилася, спакувала в цупку торбину три комплекти службового одягу, обцілувала Домну зі сльозами на очах і, хоч сказала, що прямує до маєтку фон Лютцоффів, помчала дорогою на Олександрівку, де на неї мав чекати Курт, сподіваючись підсісти на підводу, які возили до Олександрівки гончарні вироби з Цвітної.
Шлях вимер, на серці журба: невже матінку ніколи не побачить? Як же вони тут усі житимуть без царя?… Усе підтримувала себе: Курт… Курт чекатиме в Олександрівці! До ночі Саша дійде, переночує в готелі при станції, а зранку умиється чистою водою, щоби очі яснішими були. І побачить Курта.
І години шляхом ноги не била, коли почула за спиною тупіт кінський. Озирнулася — вершники мчать. Під’їхали, кружляють. Так он де ти, панська підстилка?! Втекти хотіла?! Саша в сльози: «А ви хто? Чого вам треба?!»
— З нами до маєтку німців поїдеш! — один сивий злий гукає. — Ти з ними чаї розпивала, усе про них знаєш! І де золото їхнє! І скільки виродків німецьких наплодили! Скажеш нам усе чесно — чи всі є, чи не сховали часом кого малого, і де багатства, — живою додому повернешся! А будеш німцям помагати — разом із ними на той світ підеш! На коня її!
Ой, той світ — не Новий світ! Смикалася на коні за спиною злого сивого, билася лицем у грубий кожух його, сліз нема — тільки жах. Торба з одягом на шляху не лишилася — підібрали вершники, на Сашиних очах поміж себе поділили. Мамо, мамо… Пані Амалія, пан Йоганн… Еліза, мала щебетуха, Курт… Ще здалеку маєток фон Лютцоффів побачила — палав величезним багаттям, не грів — чорне все, люди виють: «Пани в домі горять! Усі горять! І дорослі, і діти…», собаки захлинаються, а води ніхто не несе.