— Просимо тебе, Пилипе, стати отаманом хоробрим воякам, — до нього.
— У Чорному лісі згуртуємося, — відповів Хмара. — Туди ніхто не сунеться! А як сунеться, то й дізнається, що то є Республіка Чорного лісу!
Страх і ненависть поселилися у Цвітній, добрі сусіди ворогами стали: вдень Толя з червоноармійцями чоловіків у Червону армію жене, вночі з Чорного лісу Хмара виходить, і вже не тридцять червоноармійців у Толі — лиш двадцятеро. І рекрути до Олександрівки не доїхали… Виснажився паламарів син, змарнів — пізно ввечері повертався до молодої дружини. Їв не їв, гранчак горілки в горлянку — бумц на лаву. Тільки й того, що стогнав-кидався уві сні, наче женуть його, як того зайця. «Знову не торкнеться», — хрестилася Саша. Хай би вік не торкався. Вистачило кількох разів, щоби згидувати нелюбом, та взнаки не давала, терпіла: чоловіків мандат приносив хліб… Хтозна, чи вижила би без того? Зла зима 1918-го валила людей без куль і пострілів. Влада більшовиків спустошувала льохи, а як хто опирався, тоді вже — куля. Усе частіше до Цвітної прибивало голодних знесилених людей — шкрябали у двері: подайте… Було би…
Того лютневого вечора Олександра не чекала на чоловіка: Чорний ліс не давав Тольці спокою. Викликав з Олександрівки підмогу, подався Хмару шукати. Уже й ніч упала, а їй усе не спалося. Аж шкряб у двері. Рогача ухопила, до дверей.
— Там хто є?!
— Алекс… Це я… Курт…
Ледь не зомліла. Мати Божа! Двері відчинила, і серце впало: на порозі тремтів схудлий, знесилений, голодний Курт в обтріпаній благенькій одежинці. До хати завела, всадовила.
— Зараз, зараз… — руки трясуться, серце виска кує з грудей. До казана — ще є трохи каші пшонної, хлібця, солі…
- Їжте, прошу… Нічого не кажіть. Їжте… А я води зігрію, миску принесу. Помиєтеся…
— Це небезпечно, Алекс… Я не можу ризикувати вашим життя заради того, щоби помитися…
Саша задихнулася — горе горою, а їй однаково. Несила вже терпіти те горе.
— Ви в моєму домі, Курте. Не вередуйте і слухайтеся хазяйки. Зараз вечеря у нас пізня така. Тож їжте, прошу.
Курт усміхнувся сумно. Уклонився своїй Алекс: підкоряюся! Давився кашею не з відрази, з голоду. Хліб з’їв до крихти. Подякував. Саша поставила на долівку миску велику, набрала в неї води. Поливала Куртову спину з глечика: сльозами вмивалася. За що ж то їм, Боже?! За що?!
— Ви… чекали мене? Того дня… на станції в Олександрівці? — не втрималася, спитала.
— Тільки завдяки тому вижив… — дивився в долівку. — Вирішив виїхати раніше, а згодом дати татові телеграму… — глянув на Сашу. — Їх спалили! Усіх! Живцем… Ви знали?
— Я їхала до вас… Мене наздогнали озброєні люди і повезли до вашого маєтку. Хотіли вашого золота…
Курт потягнувся до худої своєї одежинки. Дістав із кишені клуночок із носовика. Розгорнув, поклав Саші на долоню чотири монети золоті, прозорі камінці й пузате золоте серце з вигравійованою літерою «К».
— Ось воно, все золото фон Лютцоффів… Решта згину ло, розграбоване, розвіяне. Я приніс його вам, моя світла Алекс. Більше не покличу вас у Новий світ. Світу більше немає — він згорів разом із душами фон Лютцоффів. Згадуйте про мене. Це серце матінка подарувала мені на Різдво, щоби я віддав його своїй коханій. Воно ваше. Прощавайте…
— Куди ж ви?
— Однаково… Я ж — німець.
Та буремні роки змінили не тільки Курта. Уже й Алекс не наївна покоївка. Натерпілася, дихати боїться. А треба ж повітря повним ротом набрати, щоби потім знову мати сили… терпіти.
Двері заступила, головою похитала.
— Скарбів ваших не візьму, хай вам допоможуть з пекла вибратися. І в ніч не відпущу. І не просіть, Курте. Піч тепла. Лягайте, прошу. Поспіть, хай сили будуть. У мене на печі грушами пахне… От правда!