Усміхнувся. Поліз на піч. Саша і не перехрестилася для сміливості. Лягла поряд.
— Ви ніколи не цілували мене, Курте.
— Ніколи, моя світла Алекс, — прошепотів Курт.
Торкнувся вустами Сашиних губ. Обійняв. І двоє юних — діти-діти: їй — 18, йому — 19 лише — забули, що світу більше нема. І тільки прозора крапля, що впала з хлопчачої щоки на дівочі вуста кричала: то не солоний піт, то гіркі сльози…
Вона прокинеться від грюкоту в двері. Перелякається, схаменеться, кинеться шукати Курта, щоби встигнути зробити для нього ще хоч краплю добра — сховати, дати хліба на дорогу, затулити собою, якщо сховати не вийде. Та Курт, поцілувавши на прощання свою світлу Алекс, пішов посеред ночі тихо і назавжди. Залишив на столі золотий скарб фон Лютцоффів у носовику. Курта розстріляє німецький патруль, коли він йтиме на німців і кричатиме: «Що ви тут робите?! Nomen est omen! Не ганьбіть свого ім’я!»
За місяць більшовицька влада в особі жонатого Толі з мандатом і кількох червоноармійців, так і не упоравшись з опором отамана Хмари, спішно залишала Цвітну, бо до села вже підходили австро-німецькі війська. Толя скакав верхи поряд з підводою, в якій трусилася бліда Саша.
— Саню, геть погано?
— Терплю…
— Кишки скрутило?
— Та ні… Дитинка, мабуть, буде.
— Дитинка? Ото я дав! І сам не помітив, коли дитинку зробив! — розсміявся Толя.
— Часи такі… - відповіла Саша. — Війна…
Наступного ранку Мар’яна прокинулася з важким серцем.
— Що снилося, квітко моя? — спитала баба Ната.
— Що в цьому році війна розпочнеться, — відповіла.
Розділ 6
Останній Дорош
Другого січня 2014-го лікарня швидкої допомоги все ще збирала новорічний врожай побитих, попечених феєрверками, отруєних «лівою» горілкою, поламаних у ДТП киян і гостей столиці. У боксах приймального відділення аншлаг, тож тих, хто встиг відзначитися напередодні і вже трохи оклигав, переводили з інтенсивної терапії до загальних палат. Мар’яна зрозуміла те з коротких фраз лікарів, які займалися новоприбулими пацієнтами, у серце клюнула надія: може, і татові вже краще після операції?
— Озеров? Стабільно-важкий, — пояснила медсестра у відділенні хірургії хребта і спинного мозку, видала черговий список препаратів для подальшого лікування, показала двері, за якими лежав тато.
Мар’яна завмерла біля дверей — усе не наважувалася увійти: страх перемішався із соромом. «Учора я утнула дурню, гіршу за материну, — бідкалася. — Що би з татом стало, якби узнав, що мене вже нема? Що не тільки мама його зрадила, пішла до іншого, але і я покинула…» Самоїдство не додало хоробрості. Ще зранку благала бабу Нату: «Ходімо зі мною». Та мудра бабця розсудила по-своєму.
— Твій тато мене в новорічний вечір п’ять секунд уперше в житті бачив. І нащо йому чужа людина у важку годину? Роззнайомитися? Ще встигнемо. Йди, квітко моя, та не за себе думай, коли тата побачиш. Не про те, як тобі гірко і боляче, бо йому зараз гірше…
Наварила бульйону з курки, чаю в термос, сухарів — з Богом, Мар’янко.
— Тату?… — Мар’яна увійшла до палати з дурною думкою привітати з Новим роком усіх, хто тут є, та поміж чотирьох порожніх ліжок лиш одне прогиналося під вагою живої людини в бинтах і гіпсі. — Тату…
Він почув. Закриті повіки затремтіли. Ледь привідкрив очі. Побачив Мар’яну, заплющив повіки: бачити не хотів?!
— Таточку! — Мар’яна забула бабині настанови, розридалася, кинула на підлогу сумку з наїдками. Кружляла навколо ліжка, усе хотіла обійняти тата, та страшилася й торкнутися — а раптом зробить йому боляче? Врешті впала на коліна, гладила долонею біле простирадло за сантиметр від татової руки. — Я тут… Я поряд, тату. Все! Уже не плачу! Тату… Поговори зі мною, благаю! Лиш два слова! Скажи… Ти говорити можеш?
— Спробую… — прошепотів смиренно, привідкрив очі, дивився на Мар’яну тьмяно.
— Добре… — розгубилася. Про що балакати? Усі слова — зайві, усі питання — дурні й недоречні, та одне їло мозок. — Тату… — рвала фрази від хвилювання. — Ти… якщо любиш мене… Прошу, скажи… Заради мене, благаю — чому?! Все через…
Не договорила, бо тато заплющив очі, наче і йому соромно на світ білий дивитися. І добре, що Мар’яна замовкла, не ляпнула: «Усе через маму?», бо тато видихнув, прошепотів:
— Гроші…
— Які гроші?! — розгубилася Мар’яна.
Тато теж рвав фрази — по живому, як пластир від шкіри.