— Ярко?!
Здалеку не роздивитися. Хлопець турботливо обмотує шалик навколо шиї тоненької, як гілочка, дівчини з довгим русявим волоссям, обіймає, вказує на КМДА… Мар’яну охоплює лють. Їм туди? Їй теж! І де страх? Проштовхується крізь гурт із десятка чоловіків — скупчилися біля сходинок, розставляють колонки, підсилювачі, мікрофони…
— Любитимеш вічно?! — шепоче Мар’яна в спину чорнявому хлопцю, шаленіє.
Хлопець з дівчиною зникають у будівлі КМДА раніше, ніж Мар’яна добігає до майданчика перед дверима. Шлях заступають двійко колоритних чоловіків, схожих на побратимів Мамая: під сорок, з оселедцями на бритих головах.
— Слава Україні!
Мар’яна знічується, і знову стає страшно. Косує на портрет Бандери, на оселедці мамаївців…
— Бандері слава? — чи то відповідає, чи то уточнює.
Мамаївці перезираються.
— Уперше на Майдані?
— Чого би це?! Ні! — страх виливається агресією.
— Ну, так слава Україні! — здивовано повторює один.
— Пропустіть! На мене давно чекають!
— Хто?!
— Поля, медсестра! Я подруга її! Поля просила прийти! — і хіба ж не правда?
— Полєчка… — один усміхається тепло, другий розчахує двері, показує Мар’яні: — Сходами ліворуч.
Ліворуч, праворуч… В очах мерехтить. Обмальовані стіни, на сходах сидять, лежать одні люди, повз них у різних напрямках курсують інші люди, посеред холу треті люди перебирають купу одягу, четверті тягнуть кудись каністри, пляшки, п’яті рубають бутерброди, а при стіні чорнявий хлопець грає на гітарі щось геть не революційне — «Because»… На нього закоханими очима дивиться тоненька, як гілочка, дівчина із зовсім не порожніми очима.
— Ярку! — вигукує Мар’яна так відчайдушно і голосно, що на мить усе стихає, і тільки чорнявий хлопець не чує Мар’яни: не зводить очей із русявої дівчинки, перебирає струни: «Because»…
— Шукаєте когось? — до Мар’яни підходить серйозний втомлений парубок. — Ми допоможемо, — запевняє, кличе через плече: — Ромцю, Дарко! Ходіть!
Чорнявий хлопець з гітарою і русокоса гілочка спішать до Мар’яни.
— Помилилася, — Мар’яна обм’якає, усміхається збентежено: не потрібна допомога… Обминає людей, що сплять на підлозі, усе нишпорить поглядом по обличчях: Ярко ж тут має бути… Он там за колонами у них що? Хрест червоний, люди кахикають. Білі халати, ліки в картонних ящиках. На кількох зсунутих офісних стільцях скрутилася змарніла дівчина…
— Полю! Це ти?!
Чому ж їх завжди так тягнуло відшукати тихий куточок, щоби — нікого, прихопити каву в картонному стаканчику, затягнутися сигаретою і тільки потім: ти як? Наче без гарячого ковтка і тютюнового диму серце не розкриється, відверті слова не вихлюпнуться.
Поля знайшла безлюдний клаптик простору біля вікна на другому поверсі КМДА. Простягнула Мар’яні каву, закурили, а розмова не полилася — застрягла в горлянках. Мовчали.
Поля глянула на Мар’яну спідлоба.
— Чого прийшла? — врешті спитала втомлено.
Мар’яні би про Ярка, Хотинського, зрадницю матір, тата… Знизала плечима.
— Погрітися…
Поля усміхнулася — без гніву, як раніше. Обійняла Мар’яну.
— Я скучила…
— Я теж! — Мар’яна й собі обійняла подругу. — Ігоря знайшла?
Поля заперечливо хитнула головою — ні…
— Бабця тут у нас древня є… Прийшла невідомо звідки: травичку заварює, лікує… Сказала мені: «Змирися, не турбуй мертвих, помагай живим».
- Ігор… помер?
— Стара каже: «Вбили». Сказала: «Навесні, коли сніг зійде, ліс тобі покажу, де він лежить».
Мар’яна приголомшено зиркнула на подругу:
— Ти тут… до весни збираєшся?…
Поля поставила на підвіконня картонний стаканчик, загасила сигарету — заважали! З ними хіба що в мелодрамах сльози лити, а в Полі сліз нема — солоний камінь.
— Мусь, Ігоря мєнти вбили, — стиснула кулачки, заговорила тихо, затято. — Я знаю! Кожен, хто там стоїть… По той бік барикад, проти нас… Кожен винен у його смерті! Я бачила їхні очі: і той міг вбити, і той, і той… Усі! — замовкла, глянула на Мар’яну. — Так далі жити не можна! Крапка! Або вони, або ми!
— Та з чого ти взяла, що вони — геть усі покидьки?! І хто «ми»? Полько, схаменися! Ти тут лікуєш людей, із лазарету свого не вилазиш, і навіть не розумієш, що на вашому Майдані коїться! Де тут добро? От я йшла — люди без лиць ледь жінок не побили! Бо ті сказали: «Це ж Київ, столиця, а ви перетворили площу на звалище». Набрід вештається, пройдисвіти всякі! Дурять людей, а сміття збирає тільки якийсь дивак! І ще дорікнув мені: «Ходиш тут, як по чужій хаті, усе тобі байдуже!» — задихнулася, віджбурнула недопалок, картонний стаканчик — не працювали звичні атрибути!