— Що за маячня?! Ніколи! — Мар’яна розгубилася ще більше, занервувала.
— Муся у нас — Озерова. Російське коріння, певно, — встрягла Поля.
— Юдейське… — відмахнулася бабця, підвелася, посунула геть.
Оце і вся допомога?! Мар’яна впала на ящик поряд із Полею, дістала з кишені сигарети, клацала запальничкою, ніяк вогню добути не могла. Дратувалася: гарно влаштувалася баба — бреше людям без сорому, а ті їй дякують не тільки словом. Он де зуби у баби — кращі за Мар’янині. Такі нові зуби тисяч на тридцять потягнуть. І Поля — наївна…
— Вона тобі про Ігореву смерть розповіла? — спитала подругу, не стримуючи прикрості. - І ти віриш цій божевільній? Тоді я — єврейка! От зараз піду… Пориюся в старих паперах, знайду нові гроші… Двісті тисяч — то ж дрібничка! Варто лише знайти старі папери! У тебе старих газет нема? А! Знаю! У КМДА мають бути старі газети, може, архівні… - замовкла на півслові, приголомшено подивилася бабі вслід: невже стара про Дорошів спадок казала?…
Рід Самійла Дороша не стежину в майбуття проклав — таку широку борозну: Мар’яна увірувала — от-от дошкребеться до сьомого коліна. Стримувала азартне хвилювання: спокійно, без істерики! Тільки би не помилитися, не проґавити посеред сотень архівних документів ниточку, що веде від першого коліна роду Дорошевого до другого, від нього до третього і все далі, аж до наших днів.
— Усе буде добре! У мене все вийде! — щоранку летіла до тата, підбадьорювала бідаху. — Вже скоро віддамо на Майдан гроші.
— Ні, Мар’яно. Не мають діти відповідати за батьків, — слабкий тато з покаліченим хребтом так і лежав колодою: попереду кілька складних операцій, та він уперто відмовлявся від доньчиної допомоги.
Мар’яна не зважала.
— Мені просто пощастило. Надзвичайне замовлення на роботі отримала, — брехала. — Винагороди вистачить і Майдану борг віддати, і тебе, тату, на ноги поставити. Та і мама допомагає…
Мар’яна замовкала на мить, пригадувала суворі очі баби Нати, бо та онуку перед собою всадовила і наказала: щоби батькові ані слова про втечу материну. «Що хочеш бреши, а Валя не має знати правди, — сказала. — Хай очуняє, вийде з лікарні, сам з нею розбирається!»
— У мами серце… — казала Мар’яна татові щодня, виконувала бабину настанову. — Ти ж знаєш… Така емоційна… Я проти, щоби вона приходила. Так їй і сказала: «Сиди, мамо, вдома, а тата я провідуватиму, бо ти там рознюняєшся, татові погіршає…» Привіт тобі передає, - знічувалася від брехні, поспіхом виходила. — Я до лікарів… Попитаю, що треба.
А треба до дідька. Покалічений Валин хребет не міг чекати — щодня Мар’яні передавали список необхідних препаратів. Вчитувалася в довгий перелік, серце завмирало: та звідки ж стільки грошей взяти?
— А то вже не твоя проблема! — баба Ната чекала на онуку під лікарнею. Забирала список, чимчикувала кудись.
Зустрічалися пізно ввечері в хрущовці на Воскресенці. Баба викладала на стіл пом’яті купюри, старанно перераховувала — на день зятеві вистачить, а завтра — дай Бог! — баба ще в дзьобику принесе.
— Де ти гроші береш? — допитувалася Мар’яна.
Бабця не зізнавалася. Усміхнеться, онуку обніме.
— Краще скажи бабі, де ти цілісінькими днями пропадаєш?
Мар’яна не зізнавалася. Підхоплювалася, дзеленчала тарелями.
— Пусте… Повечеряймо? Ти що сьогодні приготувала?
Тихі вечори в компанії баби Нати повертали дитинство — все встигала стара: і печеню зробити для онуки, і зятеві на завтра бульйону наварити, а ти, Мар’яно, тільки сиди і підхоплюй бабину турботу щедрими оберемками. Нагодує, спати вкладе, на диван поряд присяде: «Спи, квітко моя». Жити не страшно, бабуся поряд.
— Тільки про матір не згадуй, — шепоче Мар’яна. — Давай домовимося: ніколи про неї не говорити.
— От затята! Та добре… Ще буде час для прощення. Спи…
Мар’яна заплющувала очі. Подумки підганяла час — швидше біжи! Щоби вже ранок — до тата, потім стрімголов до архіву… Впасти у минувшину, як у море, до глибокого вечора, вмовляти себе не захоплюватися неймовірними подіями давніх часів, прямувати за нащадками Самійла Дорошами крізь століття ХІХ, ХХ до ХХІ… «Тільки би Хотинський не дізнався!» — страшилася, у вухах — погрози колишнього коханця.
Щодня бігла до історичного архіву, щільніше насувала шапку на брови, носа в шалик, роззиралася: хоч би Хотинський не вирішив навідатися сюди, щоби перевірити, чи не продовжує Мар’яна пошуки канадських скарбів. Вона ж, певно, не має на те права без його дозволу?… То, мабуть, нечесно…
— Та маю ж я його якось покарати! — переконувала себе. — Він мене зрадив! Не я! Ну… і я… З Ярком… Але то інше! То не можна порівнювати. Хотинський — альфонс! А я — щиро…