— А де Ярко? — спитала якомога спокійніше, хоч серце виплигувало з грудей.
— Не знаю…
— Ні, ні… Ти про що?! Ви — друзі! Ви весь час разом: на верхотурі, після роботи, на Майдані! — підхопилася. Забігала по кімнатці, забула, що Біджо зле. Дивилася бідасі в очі, тремтіла від гніву: — Де Ярко? Чому ти не знаєш, де Ярко? Ти маєш знати!
Біджо брови звів, кивнув, спробував підвестись.
— Ти права… Я зараз…
— Ні! Тільки не це! — у дверях стала схвильована Аніта. Оминула Мар’яну, до Біджо: — Тобі не можна вставати! Кістка зламана! Температура до сорока підскакує, побитий весь. Хоча би тиждень відлежися… — до Мар’яни озирнулася, в очі їй: — Маємо зберегти кожне життя, яке зможемо! Кожне!
— Ярко… — прошепотів Біджо.
— Аврора Ярка шукає! Друзі йому помагають, Федя десь вештається, людей розпитує, а ти поможеш, як одужаєш! — Аніта знову запурхала навколо Біджо: поправляла подушку під головою, мацала лоб, хитала головою.
— Що з Ярком сталося? — лякаючись власного голосу, глухо спитала Мар’яна.
Аніта потьмяніла. Біджо зсунув брови.
— Зник. Три дні тому. Прямо на Майдані. Відійшов від намету, куди ми інформаційні листки привезли. Хотів людям скоріше роздати. І… все.
Мар’яна відчула, як у голові ворушиться темна тінь, шепоче: «Я розповідатиму тобі про життя… Його немає!»
— Замовкни! — вигукнула відчайдушно. Круглими від жаху очима повела по кімнатці: карабіни, ноутбук, книжки італійською, велика родинна світлина — хай би їй грець! — Аніта затулила рота долонею, Біджо зціпив вуста.
— Я… Поля, — прошепотіла.
— Про що ти, дитино? — обережно спитала щиросердна Аніта.
— Я — Поля, — спустошено повторила Мар’яна.
Розділ 7
Наосліп
Усі шляхи вели на Майдан. Сліпим сірим ранком 1 лютого 2014 року Мар’яна поспішала в буремний центр столиці: ноги бігли, думки попереду ніг. Скоріше! Ярко там! Аніта, Біджо, Аврора, Федя, чужі незнайомі люди просто не розуміють, де його слід шукати, а Мар’яна зможе — серцем відчує. Ще здалеку побачила чорний дим, міліцейські кордони. Ткнулася до одного.
— Куди? — міліціянти наїжачені, злі — добра не жди, щити, палиці.
Повернула назад, у двори — перелазила через кучугури снігу, вишукувала шпарину.
— Мені треба, треба! — шепотіла відчайдушно.
Вискочила до скверу біля театру Франка, роззирнулася розгублено: може, дворами пробереться?
— На Майдан? — кремезний хлопець із рюкзаком за плечима сунув до малопримітного підворіття.
— Ви… прошу… проведіть!
Кивнув.
— Ходімо.
Випірнули з підворіття біля консерваторії, хлопець махнув рукою в бік Майдану: «Прямуй до наметів, тільки обережно». Мар’яні здалося, Майдан — суцільне вогнище. Перелякалася.
— А ви… хіба не туди?
— А я в тили, — усміхнувся хлопець, показав на рюкзак. — Дарунки несу мєнтам.
Мар’яна зціпила щелепи, посунула до наметів, роззиралася приголомшено. Майдан початку лютого ніяк не нагадував мирну територію вільних людей, яким Мар’яна побачила його одразу після Нового року. Вогнища палали, та біля них не клопотали люди, підкидаючи дрова і помішуючи кашу в казанах. Інші справи. Зміцнювали барикади, виколупували бруківку, ладнали зброю — палиці, щити… Юні хлопці із закритими балаклавами й банданами обличчями вже не влаштовували ідеологічних дискусій із розгубленими й опонентами, тягнули все, що траплялося під руки, на барикади: потім поговорять… Після перемоги. А над усім тим, над величезним, охопленим протестом простором, ширяла грізна, як чорна хмара, тривога.
Мар’яна поткнулася до КМДА.
— Героям слава! — впевнено відповіла юнакові, що вартував біля дверей. — Я до Полі…
— Поля зараз у сотні «Ведмедя».
— А де та сотня?
— Охороняє Будинок профспілок.
Будинок профспілок походив на великий розбурханий вулик. Відбувалося щось надзвичайне. Мар’яна зрозуміла те, бо ніхто не зупинив на вході, не заступив шляху: люди стояли купками, збуджено жестикулювали, обговорюючи щось, певно, дуже важливе; чоловіки тягнули кудись каністри і ящики з продуктами, ліками, порожніми пляшками. З десяток телекамер, напружені журналісти. Мар’яна побачила дебелого чоловіка в балаклаві — ніс пакет із надписом «Ліки», роззирався напружено.
— Вибачте, ви не знаєте, де тут лікарі? — Мар’яна подалася до чоловіка. У нього ж ліки, він точно знає, де Полю шукати.
— А там… — чоловік непевно махнув праворуч, заспішив. Мар’яна бачила, як підійшов до складених штабелем ящиків з ліками, поклав поряд пакунок, поквапився геть.