Мар’яна не встигла й подивуватися поведінці чоловіка в балаклаві, хтось уже кричав: «З дороги!» Відійшла до стіни і побачила червоний хрест.
— Мусько, ти вчасно, рук не вистачає, - Поля перев’язувала попечені пальці сивому чоловікові з довгими гуцульськими вусами. — Подай бинт, ножиці!
Тільки по півдні, обробивши рани більш ніж двадцятьом майданівцям, змогли перепочити мить.
— Дякую, що прийшла, — сказала Поля.
Вийшли з Будинку профспілок, примостилися поряд, біля теплого вогнища. Закурили, додали тютюнового диму до чорної хмари над Майданом. І кава знайшлася.
— У мене біда, Полю. Мій хлопець зник. Як твій Ігор, — Мар’яна вихлюпує горе невтримно, не зупинити, не перебити. — Він теж… студент. Ми ж дурні були: тільки не зі студентами! А Ярко… Він особливий. Ми… трохи погубили одне одного. Я пішла, залишила його. А коли повернулася, мені кажуть: зник. Прямо на Майдані. Я до тої баби хочу. Яка тобі про Ігоря розповіла. Де її шукати?
— Кривошиїха з калушанами жила. Пам’ятаєш намет, де ми її шукали, — відповідає Поля, та з подругою не йде — з Будинку профспілок уже гукають: «Полю, ти де?…»
Знайомий старенький намет військового зразка не змінився: над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева файно вирізаний. Біля намету вже не така пухкенька — змарніла, втомлена, та не сумна, бадьора, — жіночка у вовняній хустці попід груди дрова рубає.
— Чого ж ви самі сокирою махаєте? А чоловіки? — не втримується, питає Мар’яна.
— Чоловіки периметр боронять, — відповідає жіночка. Хреститься. — Боже поможи!
— Боже поможи, — шепоче Мар’яна, дивиться на жіночку з надією. — Бабу Кривошиїху, не підкажете, де шукати? Не у вас, часом?
— Не ви перша питаєте, — відповідає жіночка. — Третій день усі до нас по бабу бігають, а баби нема.
— Де ж вона?
— Хтозна. Перехрестила нас, сказала: «Кличуть мене». І пішла.
— Взагалі пішла? З Майдану? — Мар’яна відчуває: надія тане.
— Хтозна. Кривошиїха і з’явилася в нас, як сніг на голову, коли хлопці похворіли. І зникла не питаючись.
— Може, тут десь… — Мар’яна хапається за соломинку.
— Походіть, пошукайте. Тут люду повно. Може, десь і є, - відповідає жіночка, знову бере до рук сокиру — хрясь по дровиняці.
До темної години Мар’яна метушилася Майданом, під вечір уже цілком уявляла собі архітектуру опору: де «Правий сектор», чим займається «Михайлівська сотня», де боронять периметр янголи «Третьої сотні», куди прямує «Козацька», де варить куліш «Сотня Лева», про що сперечаються «Вільні люди». До всіх і кожного: Кривошиїха, Ярко… Зі слів майданівців виходило: баба покинула Майдан. Про Ярка — і не чули. Тільки один випрацьований чоловік із сокальців згадав: бачив Ярка кілька днів тому посеред активістів, які ліквідовували провокації в підземних переходах під Майданом.
— Там билися сильно, — сказав. — Три «швидкі» приїжджали. Може би, вам його по лікарнях пошукати.
Мар’яна до Полі: що робити?
— У Штабі національного спротиву лікарі й добровольці складають списки тих, кого по лікарнях розвезли. Бо наших з лікарень викрадають, а потім уже важко знайти. Біжи до них.
— Ярко? А прізвище? — жвавий лікар із молодими очима і сивою бородою гортав папери.
— Дорош, — ляпнула Мар’яна. Згадала сімейну світлину з Яркової кімнати, статтю з Інтернету про Яркових батьків: маму Надію, тата Івана Раєвського. Виправилася: — Раєвський, здається.
— Немає. Ані Дороша, ані Раєвського, — сухо відповів лікар. Певно, хірургом був у звичайному житті.
Мар’яна вийшла з Будинку профспілок, ноги не тримали, шлунок від голоду розболівся, у роті гірко від сигарет. Посунула до найближчого вогнища: їй же можна? Вона ж не сусідка? Присіла на порожній ящик, глянула на хлопців, що сиділи навпроти. Один — худорлявий, білявий, підтримував лівою рукою правицю біля тулуба, як Біджо. Другий — кремезний, дужий, усміхнувся Мар’яні, як добрій приятельці.
— Без проблем дісталася?
— А як твій рейд по тилах? Передав мєнтам подарунок? — впізнала вранішнього провідника.
— Та мають… — розсміявся. Руку простягнув. — Гоцик. — Кивнув на білявого: — А оцей білобрисий: — Макар, — усміхнувся іронічно. — Бізнесмен… Сарафани шив. Так строчив, аж руку ледь не відтяло!
— Мовчи, філолог, — спокійно відповів Макар.
Мар’яна згадала покаліченого Біджо в Ярковій кімнатці.
— А я думала, тут, на Майдані, постраждав, — сказала Макару.
— Та ні. Цілі поки, — мовив Гоцик. — Ми тут від початку. Зараз до одинадцятої сотні приєдналися. А ти…