— Мар’яна… — сказала. Призналася: — Їсти дуже хочу.
— Зараз, — Гоцик підвівся, пішов у темряву, гукав: — Галю! Галинко-ялинко! Ти де? Бутерів нарубаєш?
Мар’яна щільніше притисла до шиї комір куртки, глянула на білявого.
— Якщо ви тут від початку, то, може, знаєте Ярка… Шукаю Ярка Раєвського. У мене фотка в мобільному є. Показати?
Макар кивнув. Мар’яна підсіла ближче до хлопця, відкрила світлину Ярка в мобільному.
— Він, здається, займався розповсюдженням інформації про Майдан, — помагала Макаровій пам’яті.
— Щез?
— Так…
Макар усміхнувся сумно.
— Тут багато людей нині родичів шукають.
— Чому ж так? У вас же барикади, охорона. Якщо ви своїх захистити не можете, як ви отих… за барикадами переможете?!
Макар глянув на Мар’яну тьмяно.
— Чужих багато повиникало. Лізуть у всі дірки, а на лобі не написано: кріт чи свій. Вичищаємо потроху, але то важко. От ти, приміром…
— А що «я»?! — наїжачилася.
— Підсіла… Ніби хлопця шукаєш, а про Майдан кажеш не «ми», а «ви». «Що ж ви своїх не захищаєте», «як ви переможете»… Хіба не підозріло?
— Невже?! А у вас тут уже НКВС і катівня є?! — спалахнула, та так і не перейшла на безпечне «ми». — Може, ви ще в підвал мене кинете?!
Макар не встиг відповісти — до вогнища повернувся Гоцик, ніс стаканчики з гарячою кавою. За ним услід чалапала чудна пухкенька малолітка з пакетом, повним бутерів.
— Вечеря! — оголосив Гоцик, упав на ящик.
Мар’яна глянула на дівча, задихнулася.
— Ти ж… з Полтави?! — підхопилася, забула про голод. Сльози до очей. Сіпала дівча, роздивлялася. — Ти ж з Полтави! Ви з подружкою на Новий рік у нас із Ярком відігрівалися. Пам’ятаєш?
Малолітка лобика насупила.
— А-а-а… Точно! Ви ще нас там покинули і виїхали.
— То неважливо.
— Справді? А Ярко засмутився…
— Де він?
— Не знаю…
— Стій! Не поспішай. Давай… усе по порядку! — Мар’яну лихоманило, вхопила дівча за комір, тримала міцно. — Новий рік…
— Так! Ми до третього січня у вас відлежувалися. Тьотька…
— Аніта Станіславівна!
— Вона… Годувала нас, пігулки пити змушувала.
— А Ярко?
— Одягу теплого приніс. Ось! Дивіться, який куртофан! «Колумбія»!
— «Коламбія»!
— Один біс — тепла.
— А Ярко?!
— Про вас у цеї… в Аніти питав. Вона йому лапшу на вуха вішала, що ви повернетеся. А я одразу допетрала — ви його кинули.
— Що ти верзеш?! Ярко де?
— Та звідки мені знати?! Ми третього січня на Майдан повернулися. Відтоді Ярка кілька разів бачила, з газетами якимись усюди ходив. А я до одинадцятої сотні приклеїлася. А що?…
Мар’яна не відповіла. Дивилася в червоне полум’я.
Макар підвівся, буцнув Гоцика черевиком по нозі.
— Ходімо. Хлопців час міняти. Тут ми нічим не допоможемо.
— Поїж! — перш ніж піти, Гоцик поклав Мар’яні на коліна пакет із бутерами, провів долонею по її плечу, наче казав: «Тримайся, дівко».
Біля вогнища тиша. Ошелешене дівча спостерігає за тим, як Мар’яна мовчки жує хліб із сиром, і хоч видно — так дізнатися хочеться: чому пішла від Ярка, нащо тепер шукає?! — мовчить.
— А подружка твоя де? — врешті тьмяно питає Мар’яна.
— Додому поїхала. Уже давно, — глянула на Мар’яну знічено, насмілилася правду сказати. — Вона на Ярка вашого тоді запала. Сказала йому, що ви його бачити більше не хочете, щоби не шукав вас і що… у вас інший є.
— Отак… прихищай майданівців… — прошепотіла Мар’яна.
— Вибачте.
— А ти тут до чого? Подружка твоя чому поїхала? Он тут скільки чоловіків в одному місці!
— Сказала: неінтересно…
— А тобі «інтересно»?
— Ні, тут страшно, — щиро призналося дівча.
— Чому ж залишилася?
— Як же я свою сотню покину?
Мар’яна все думала: а я ж чому застрягла на Майдані? Може, через Полю? У медсестри роботи додалося — Мар’яна з ранку до вечора допомагала подрузі: різала бинти на тонші, притримувала скалічені кінцівки вояків під час перев’язок, колотила «Фармацитрон» у гарячій воді й тільки жахалася щоразу, коли знадвору заносили наступні ноші: не Ярко часом?!
А може, тому що Ярків дух, його просте й логічне бачення життя буяло навкруги так відчутно, що, здавалося, Ярко може бути тільки тут. Ось зараз з’явиться на порозі. Кивне: все правильно. У людини є тільки одна перевага — її гідність. А творчість — не привілей для обраних. Вільна творчість притаманна кожній людині, коли вона позбавляється рабського ярма, і ці барикади, прикрашені іконами намети, плетені синьо-жовті фенечки, що дівчата пов’язують хлопцям на зап’ястки, — усе це прояви вільного духу гідних людей, бо Майдан не ламає, він вибудовує, творить нову історію, нове життя, нових людей. Кватроченто…