Не припинила пошуків і на день. Після чергування в медпункті потомлена, та напрочуд легка, щовечора обходила територію волі вздовж блокпостів, заглиблювалася в її центр, блукала посеред наметів, вогнищ, навколо сцени, під стелою Незалежності: все нишпорила поглядом, наче Ярко десь тут, у своїй стихії, а Мар’яна просто не помічає його. Зазвичай зупинялася під Архангелом Михаїлом, де стара Кривошиїха наворожила їй нові гроші зі старих паперів. Усідалася біля арки, дивилася в дупу сцені, на якій смажилися гарячі слова, намагалася зосередитися на позитивному: на небі, зірках, ледь чутному шепоті голих дерев… «Може, і варто було хлюпнутися зі звичайного життя в цей котел, як в окріп, щоб відчути його справжню суть?… Збоку хіба роздивитися? — розмірковувала. — Звичайне життя, певно, повернеться. Стане світлішим, якщо його не забалакають. Хтось навіки зміниться, комусь полегшає, а мені — ні. Через мене Ярко пропав. Була би поряд, усе склалося би інакше. Він же хлопчик, а я би застерегла, зупинила… Як же складно не коритися самотності… Як важко наказати собі ніколи не вимовити: Ярко помер… — серце плакало. — А раптом його вже нема? Раптом згинув?… А я? Навіки сама? За те, що не вберегла…»
6 лютого усвідомила приголомшено: і сама не вічна. Бігла до Будинку профспілок із пакетом бинтів, затрималася лиш на хвильку біля Макара з Гоциком — теї ж миті в будинку пролунав вибух. Навкруги заметушилися люди, Макар із Гоциком кинулися всередину, а Мар’яна закам’яніла: стояла при стіні, навпроти чорна баба з косою пику кривить. Смерть? Так близько?
— Вибухівка була в пакеті з надписом «Ліки», — згодом розповідав Макар. — Кілька днів пролежала, аж поки один хлопчина не взявся відкривати…
Мар’яна згадала дивного чоловіка в балаклаві… Ніс пакет із надписом «Ліки»…
— Тут повно чужих, — прошепотіла, ковтаючи сльози.
Врятував Архистратиг. От дивно, та тільки біля нього Мар’яна почувалася захищеною — відключитися хоч ненадовго, отак просто сидіти, дивитися, наче з іншого виміру, крізь гуркіт і дим Майдану далі, в чисті дні.
Застигла, не помітила, як поряд присів молодий мужчина в яскравому синьо-блакитному лижному костюмі. Дивився на Мар’яну зі співчуттям. Торкнувся її руки, простягнув носовичок.
— У вас сльози… — вимовив із легким акцентом.
Мар’яна розтерла сльози по щоках долонею.
— Пусте… — прошепотіла. Глянула на мужчину підозріло — молодий, років тридцять, не більше. Лижний костюм дорогий — легкий, теплий, зручний. Поголений, руки чисті — бруківки не розбирав. Чужий?!
— Уперше на Майдані? — спитала без добра.
Закивав, усміхнувся знічено.
— Не підкажете, де тут можна переночувати?
— Ви… іноземець?
— Так! Тут багато… Французьку мову чув, бачив поляків. Увесь світ говорить про Майдан.
— У готелі зупиніться.
— Ні! Хочу бути тут. Удень. І вночі. Варто доторкнутися, щоби зрозуміти… — замовк. Простягнув руку. — Пітер…
— Мар’яна… У спальнику на підлозі зможете заснути?
— Спробую.
— Тоді вважайте, що маєте спальне місце, — підвелася, повела нового знайомця до КМДА, де разом із Полею ночувала в кутку біля сходів. Тут сусідів нема, тут усіх приймають, і Пітеру місце знайдеться.
Лютий наступав — усе менше спати давав. Терпіння, як гідність, переросло в гідність-наступ. Мар’яна бачила, як лижний костюм Пітера втратив кольори, перетворився на сіру від пилу й кіптяви робу; руки вкрилися пухирями від виснажливої фізичної праці на барикадах, та чоловік не втрачав оптимізму.
— Колись я напишу спогади про ці дні, - у вільну хвилинку зустрічалися біля Архистратига, Пітер переповідав Мар’яні події дня: помагав хлопцям викладати барикаду з бруківки, навчився робити коктейлі Молотова, варити куліш, а ще знає тепер гімн України. — Ще не вмерла… — співав тихо.
— Про все те напишеш?
— Найперше напишу: тут не було брехні.
Мар’яна згадала чужого в балаклаві з пакетом «Ліки». Поля казала: хлопчині пальці на руці відірвало…
— Ти в це віриш? — спитала, наче стара мудра баба. Захитала головою. Дивний пан цей Пітер. Стильний, білозубий, як Хотинський, красунчик, навіть сіра роба, на яку перетворився лижний костюм, йому личить. А от пихи нема. Щирий, як Ярко. Може, Пітер їй в утіху?
«Тут немає брехні», — вбилося в Мар’янину голову. «І я перестала брехати, — думала. — Пітер правий: життя просте. Аби ніхто не брехав — світ змінився би… Мамі би про те сказати. Татові…» Згадала про батьків, зажурилася — треба додому вибратися. Що там у звичайному житті на Воскресенці без неї?…