— Крісло — чуже! Не годиться! — прошепотіла оскаженіло білим стінам. — Авжеж?
Ніж до рук — по шкіряній спинці.
— Диван чужий! — ножем по подушках.
Штори зірвала — у шмаття, килим узялася рвати, та не подужала, кинула. Добралася до шафи, уже хотіла увесь новенький одяг в одну купу звалити, сірником чиркнути — і хай горить до біса разом із цією чужою мертвою хатою, де ніколи не житиме Адин привид! Ніколи!
Завмерла.
— Та ні… - брала одяг оберемками, тягала до «тойоти», кидала в салон, поверталася до будинку — бо ж немало накупила.
Віднайшла велику дорожню сумку, поклала в неї косметичку, прикраси, усі свої документи, включно з дипломом про вищу освіту, білизну, пару светрів, брюк. Скинула врешті лакові чобітки, дорогий кашеміровий костюм, перевдяглася в старі джинси, уги. Віднесла в автівку дорожню сумку, стала біля вікна.
— Краще їдь, падло, а то дім спалю! — прошепотіла хижо.
Шуляк наче почув. За хвилину поряд із будинком блиснули фари, почувся шурхіт біля вхідних дверей. Славко увійшов до поруйнованої вітальні — щелепа відпала.
— Йо-о-пересете! — очі вирячив. — Адко! Нас пограбували?
Ада зціпила тонкі вуста, дістала з кишені мобільний, знайшла фото Валі. Йшла на Шуляка, показувала йому фото в мобільному.
— Знаєш його?…
— Це той поц… Якого я перед Новим роком на двісті штук кинув! — Шуляк вдивлявся у фотку, ще не допетрав — що до чого. — Це він тут…
Ада закричала — аж люстра під стелею дзенькнула. Як пожбурить мобільний Славкові в пику. Услід за мобільним до Шуляка — вчепилася нігтями в щоки.
— Ах ти ж падло барачне! Це мій Валя! Люди гуртом гроші на Майдан збирали! По гривні! Щоби таких, як ти, сука, не було! — верещала, а сльози не вронила, плювалася. — Валі моєму гроші довірили, а ти, виродку, їх украв!
Шуляк ухопив Аду за зап’ястки, відштовхнув щосили — так і покотилася. Приклав долоню до подряпаної щоки. Зиркнув на коханку недобре.
— Так це ти отут усе… з гівном змішала? Оце все, що я для тебе своєю сракою заробляю?!
— А не підставляй сраку!
— А ти думаєш, тут по-іншому можна?!
— Начхати! Сам собі долю обрав — не жалійся!
— А я не жаліюся! Картку жени!
— Подавися! — тремтячими руками Ада дістала з бюстгальтера безлімітну банківську картку, кинула Шулякові під ноги. Зіп’ялася — хиталася, тремтіла.
Шуляк підібрав картку з підлоги, Аді в очі:
— Порожня?
— Порожня! — задьористо вигукнула Ада.
— Ти… Шістсот тисяч!
— Зараз, зараз… — Ада подибала до комода, відчинила рвучко — діставала з шухляди готівку, рвала, кидала в Шуляка. — Ось! Ось тобі! Чотириста тисяч! Жри, падло! А двісті тисяч я забрала! Валі віддала! На Майдан!
Шуляк зірвався: підскочив до Ади, учепився в горлянку — душив, сам хрипів.
— Ти що робиш, коза драна?! Та я тебе тут закопаю!
Ада задихалася. З останніх сил вчепилася гострими нігтями Шулякові в руки — не витримав, відпустив.
— Добре, хоч дім на тебе не встиг переписати!
— А «тойоту» встиг… — прошепотіла Ада.
Відсахнулася, дивилася Шулякові в очі — краще не підходь! Посунула до дверей. Він було за нею, та педантична, як німці, Ада підготувалася. Вискочила за двері вітальні, клацнула засувом.
— Адко! Відчини, сучка! — кричав Шуляк. — Де кольє?! Кольє віддай!
— Уже віддала! — розреготалася.
— Адко, приб’ю!
— Яка я тобі Адка, йолопе?! — пробурмотіла зневажливо. — Мене звати Аїда.
Завела «тойоту», завалену одягом, — і геть.
У ніч проти 13 лютого біля одного з блок-постів Майдану зупинилася брудна червона «тойота».
— Вам чого, пані? — спитав насторожений вартовий.
Ада розчахнула двері автівки.
— Тут… одяг. Для жінок, які на Майдані. Зараз його не вдягнеш: він не для битви і поту, для радості. Але потім… коли все скінчиться… Згодиться…
Підхопила дорожню сумку, посунула геть.
— Агов, пані, зачекайте! А автівка? — гукнув вартовий дивній жінці вслід.
— Автівка теж… для Майдану, — відповіла Ада.
Мар’яна повернулася на Майдан за добу, так і не придумавши, як забрати тата з лікарні. Порожня занедбана хрущовка не допомогла побачити вихід: розтрощене дзеркало відбивало сіру стелю, меблі припали пилом, і тільки книжки з татової бібліотеки не втратили вічної суті. Хоч трохи розрадили. Ошелешена мати пішла, не зачинивши за собою дверей, Мар’яна їх — замкнула, дістала з полиці Антонича, відкрила том навмання. «Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…»
«У селі на Чернігівщині, де у татових батьків була хата… На лузі посеред квітів корови паслися… І кози з малими козенятками. Вишні аж чорні. Огірки хрумкі…» — дитячі спогади спалахнули і зникли. Занурилася у вірші, заснула з книгою. До наступного вечора очей розтулити не могла, а як врешті прокинулася, заварила «Мівіну» в тарелі, бо більше нічого їстівного вдома не знайшла — тільки й відзначила, що бабця Ната сюди не поверталася, інакше би в холодильнику варене було, — заковтнула липку вермішель, з підлоги зібрала розбите венеційське дзеркало, з полиць — пил.