— Більше мені тут робити нема чого.
Набрала в рюкзак книжок, посунула на Майдан. Усе голову сушила: що ж із татом робити? Може, підпрягти кількох дужих хлопців з одинадцятої сотні «Ведмедя», з якими потоваришувала. Щоби на руках Валю на п’ятий поверх донесли. Гоцик підійшов би. І Пітер. Уявила безсилого нерухомого тата — застиг біля вікна, тоскно дивиться на світ Божий: йому туди — зась.
— Пастка… Гірше, ніж у в’язниці.
Прослизнула на Майдан хитрим підворіттям повз міліцейські патрулі. До Полі прямувала: Поля підкаже, як краще вчинити. Купити інвалідного візка не вдалося: три тисячі — найпростіший, за двадцять тисяч — більш пристойний. Ледь домовилася про оренду візка за 25 грн на добу без застави в 2500. Уже успіх, та тільки куди тата в тому візку?…
Попрямувала до КМДА — Поля там. Назустріч Галинка — пухкенька полтавчанка з вічно привідкритим ротиком, наче ніс не дихає.
— От ви де! А я вас усюди видивляюсь! — заторохкотіла. — Ви Ярка ще шукаєте чи вже ні?
— Шукаю… — відповіла Мар’яна, серце в п’яти. Роззирнулася поспіхом. — Він де?
— Та звідки мені знати?! Ярко не з’являвся! А я згадала одного класного хлопця. Він Ярка шукав, а потім я бачила, як той красунчик із Ярком теревенив про гроші якісь. А тоді Ярко зник.
— Як той красунчик виглядав?… Описати зможеш? Який на зріст? У що вдягнутий був?!
— Так я що… — просяяла Галинка. Кивнула в бік сцени: — Он він! Бачите? Стоїть біля портрета Чорновола.
Мар’яна увіп’ялася поглядом у скромно і дорого одягнутого хлопця. Він озирнувся.
— Хотинський?! — очам не повірила.
Хотинський побачив Мар’яну здалеку. Усміхнувся розчулено, наче отримав найгарнішу з усіх новин, заспішив назустріч. На ходу знімав тонкі шкіряні рукавички, вільніше попустив шалик навколо шиї, наче ось воно, повітря Хотинського, врешті надихається! Уже рота розтулив…
Не дала і слова мовити. Вчепилася в груди.
— Де Ярко?! — тремтіла, сіпала. — Кажи, бо живим звідси не вийдеш! Де Ярко?! Ти його знайшов, нащадка Дорошевого, так?! Що ти з ним зробив?!
— Бачу, і ти докопалася! — Хотинський ухопив Мар’яну за зап’ястки, відірвав від себе. Дивився в очі. — Заспокойся! Давай спокійно поговоримо. Тут… — роззирнувся з відразою, — є більш спокійне місце?
Знайшовся куток біля вікна в КМДА. Мар’яна сидить на понівеченому журнальному столику, констатує подумки: раніше столика тут не було. Певно, з чийогось кабінету. Хотинський нервово натягує шкіряні рукавички, мить думає, всідається поряд із Мар’яною. Косує на дівчину насторожено.
— Значить, знайшла?…
— Де він?
— Однаково.
— Мені — ні!
— Ярко вже не становить ніякої цінності. Ми промахнулися, Мар’яно. «Банк Монреаля» не визнає Самійлового нащадка Ярослава Івановича Дороша-Раєвського. Спадок може отримати тільки прямий нащадок Яреми Дороша.
— Не лишилося нікого після Яреми.
— Знаю… — Хотинський усміхається сумно. — Закінчилася пригода, але… було цікаво.
— Про що ти з Ярком говорив?
— Про тебе. Я ж… теж без діла не сидів увесь цей час. У результаті вийшов на ізюмський слід, дізнався, що син Надії Дорош зараз живе в Києві. Побував у комуналці на Рибальському. Там і про тебе почув, — Хотинський дивиться на Мар’яну із захватом. — А ти настирна…
Мар’яна знизує плечима байдуже: однаково…
— Чому ти на Майдан прийшов, якщо Ярко більше не потрібний?
— Тебе шукав.
Мар’яна дивується щиро.
— Нащо? Дорікнути, що нащадків Дороша без того дозволу шукати продовжила?
— Ні…
Хотинський знімає рукавички, дістає з кишені незнайому Мар’яні засушену квітку в прозорому пластиковому футлярі. Квітка красива і сумна — розлогі пелюстки зберегли ніжно-рожевий колір, та стали напівпрозорими, як тонкий папір. Поряд із квіткою — витончена каблучка з теж незнайомим Мар’яні каменем насиченого бордово-шоколадного кольору.
— Гіацинт, — коментує Хотинський. — Дуже рідкісний дорогоцінний камінь. До твоїх прекрасних карих очей, Мар’яно.
Мар’яна шаленіє.