— Ти… про що?! Це — мені?! Ти геть здурів? А як же твоя пані?!
Хотинський дивиться на Мар’яну щиро і збуджено:
— Так далі жити не можна! Що ми робили, Мар’яно? Я, ти… Ганялися за чужими грошима, наче би вони принесли нам щастя. Я… зраджував тобі з некоханою жінкою, бо вона… платила. Ніжністю, турботою, комфортом, автівкою… Тобі теж подобалося… бути багатою за чужий рахунок. Признайся! Нема сенсу брехати.
— Може, твоя правда…
— Звісно, правий! Кляті гроші! Вони принизили нас усіх: тебе, ту жінку, яка закохана в мене; мене, бо я кохав не її, а тебе…
— Ти кохав мене?
Кивнув.
— Я від свого життя не відмовляюся. Отакий я був: крутився, намагався всюди встигнути, аби тільки розбагатіти…
— Жінок для того використовував!
— Використовував! Більше так жити не хочу! Ці часи… Майдан… Добре, що вибухнув Майдан. Усі змінилися. Хочеться…
— …Безпонтового лайфу?
— З коханою! — замовк, глянув на Мар’яну пронизливо, простягнув їй каблучку з напівпрозорою рожевою квіткою. — Я кохаю тебе. Ти станеш моєю дружиною, Мар’яно?
— Ти жартуєш?… — Мар’яна отетеріла. Знадвору гриміло й гахкало, а вона тримала в руках прозорий витончений футляр, розгублено кліпала і все ніяк не могла повірити: це не сон.
— Розумію, після всіх тих вибриків я з’явився надто несподівано.
— Ні, чому, — раптом перелякалася, занервувала. — Дізнатися хотіла… А Ярко що сказав?… Коли ти про мене питав?
— Що не бачив тебе від Нового року.
- І все?
Хотинський знизав плечима, кивнув.
— Годі про нього. Реальність розвіяла казку про багатства Дорошів, і я радий! Самі побудуємо наше життя, і в ньому буде все, про що ми мріяли: і дім, і сад…
— А тепер… тепер ми де жити будемо? — наче з конопель спитала раптом Мар’яна. — У лофті?
Хотинський глянув на Мар’яну серйозно, взяв у свої руки її долоні — разом із каблучкою, квіткою.
— Почуй мене, Мар’яно! Я пішов з чужої шпаківні! У мене немає іншої жінки, крім тебе. Усе, що в мене є, - непогана робота в агенції й орендована квартира на Виноградарі. Але на цьому я зупинятися не збираюся. Ти… зі мною?
Мар’яна обережно звільнила долоні з рук Хотинського, простягнула йому футляр із каблучкою і квіткою.
— Мені треба подумати.
Він усміхнувся з розумінням, повернув футляр дівчині.
— Навіть якщо не повіриш мені, не погодишся… Обручка твоя. На згадку про мене.
Хотинський підвівся рвучко, припідняв за плечі Мар’яну — цілував довго, пристрасно, аж попливла. Відірвався.
— Як же я скучив… — провів долонею по дівочій щоці, пішов до виходу.
— Ти куди? — вигукнула вслід.
— Не заважатиму тобі думати, — відповів.
На Майдан насувалися чорні дні — нема коли думати, вижити би. Медпункт, де Мар’яна вже не гірше за Полю робила ін’єкції, перев’язки, зупиняла кровотечі й просто заспокоювала людей, перетворився на перевалочну базу: побитим, підстреленим, покаліченим протестувальникам надавали першу оперативну медичну допомогу, відправляли до лікарень столиці не тільки «швидкими» — будь-яким транспортом, що траплявся поряд. І червона «тойота» моталася туди-сюди цілодобово, тільки би ще одне життя врятувати.
Смерть не зважала, ходила поміж людей. Думки стали короткими й жорсткими, слова — ще коротшими.
— Ти сподобаєшся моїй мамі, - гукнув Пітер Мар’яні, коли вона винесла з медпункту мішок зі скривавленими бинтами, а він біг на Інститутську з чудернацьким фанерним щитом.
— Познайомимося, — відповіла, наче наказала: тільки ж ти виживи.
Очі в небо — нема неба. Чорний дим. Навколо Майдану — чорні люди. В очах почорніло — біль паралізував на мить. Чому зараз? У спині давно кілок, нирки — два камені. Це ж не фатально?…
— Мені зле, Полю, — ледь дошкандибала до медпункту, скрутилася на кріслах посеред криків, метушні.
— Що?
— Нирки.
Поля приклала долоню до Мар’яниного лоба.
— Гориш.
— «Фармацитрону» заколоти, полегшає…
— Йди собі, - почула. — Сама впораюся.
Мар’яна напружила очі, придивилася — Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Біля Мар’яни присіла.
— Не лякайся, не помреш… Дитинки не виносиш, то так, а сама ще побігаєш… — суху траву в сухих долонях на порох, у папірець висипала, Мар’яні до губ піднесла. — Ковтай, не думай. Зараз води принесу.
— Ярко де?… — Мар’яна ковтнула води з пляшки, глянула на бабу з надією.
— Не помер.
— Де він?
— Сховала.
— Ви?…
Баба насупилася сердито, поклала суху долоню на Мар’янині очі.
— Спи, не гай часу. Не заснеш зараз — проґавиш Ярка свого.