«Як?… Як таке може бути?…» Сон перемішався з дійсністю, очі злипалися. Дивну траву баба дала. Повз Мар’яну — люди, ноші, кров капає з недвижної руки, крики, шепіт:
— Куди її? Заважає!
— То наша Мар’яна!
— А пораненим — де?
— Хлопці! Перенесіть Мар’яну на каремат до стіни.
— Вона гаряча!
— Не треба до стіни, за мною ходіть… — тріскучим голосом наказує Кривошиїха.
— Я… не помру, — шепоче Мар’яна, провалюється в безмежний білий простір. Роззирається — нічогісінько навкруги. Тільки криваве сонце.
Прокинулася від страшного барабанного грюкоту. По маківці: бам-бам-бам! Очі розплющила — темно. Бам-бам! Навпомацки: де я? Бам-бам!
— Пий! — з темряви виринає стара Кривошиїха, подає Мар’яні металеву кружку з гірким відваром.
— Де я?
— У підвалі біля католицької церкви.
— А хто гуде?
— Майдан гуде, — скорботно мовить баба. Озирається на шурхіт біля підвалу. — Скоро хлопці під’їдуть. Ярка заберемо.
— Ярко… помер?! — Мар’янин голос дзвенить на високій ноті.
Баба супиться, вказує сухим пальцем у кут темного підвалу.
— Ярку! — Мар’яна плазує до старенького ватяного матраца, на якому лежить нерухомий Ярко, завмирає поряд. — Ярку! — хапає бабу за руку. — Він живий?
— Зарізаний був… Двійко їх. Темні, хитрі, чужі. Таїлися… Пильнували… У підземний перехід заманили, влаштували штовханину. Зарізали… Не знають, що я його виходила. Хай не знають, бо не відчепляться.
— За що?!
— Гроші… Нові гроші зі старих паперів спокою не дають.
— Хай би спитали! — Мар’яні сльози до горла. — Ярко не має ніякого стосунку до тих грошей! — приклала долоню до Яркового лоба. — Гарячий який, — і очей відвести не може: блідий, очі заплющені, живіт у бинтах, бинти криваві.
— Краще, ніж холодний, — відказує Кривошиїха. — Виживе. У селі в добрих людей сховаю. Зараз хлопці під’їхати мають.
— Хай би… затрималися, — Мар’яна дивилася в заплющені Яркові очі, одні слова: живи, живи…
Прикипіла, не втомилася, усе повторювала подумки: живи…
Двійко випрацьованих жилавих чолов’яг з’явилися за годину. Шанобливо привіталися з Кривошиїхою.
— Дай Бог здоров’я, Кривошиїхо, — сказав один. — Жінка моя й досі за вас молиться. Якби не ви, каже, вже би хрест на моїй могилці стояв.
— На автівці чи пішки? — суворо спитала баба.
— На «ниві».
Кривошиїха на Ярка вказала.
— Хлопця піднімайте. Разом із матрацом, обережно. Так покладіть, щоби живим до вашої хати доїхав.
Вийшли у двір старого будинку біля католицького храму. З Майдану — бам-бам! Мар’яна дибала вслід за чоловіками, які несли Ярка до старенької брудної «ниви», все намагалася торкнутися хлопцевої руки: живи… Чоловіки вклали Ярка в автівку, вскочили самі, Кривошиїха в салон полізла.
— А я?! — раптом відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Я теж поїду з Ярком!
— Хіба що на даху місце лишилося, — сказав водій.
— А ви куди? У яке село? Як я Ярка знайду?!
— Сам тебе знайде, — відказала Кривошиїха.
Поля не повірила:
— Уже на ногах, Мусько? От Кривошиїха! Що вона таке знає?… Як нирки?
— Ниють, — Мар’яна трималася за бік, усміхалася. — Пусте, Полю, він живий! Ярко живий.
— Де ж він? Злякався і втік?
— Ні… Не хочу про це. Усе в порядку… буде, — Мар’яна обійняла виснажену Полю. — Перепочинь. Я тебе підміню.
— Разом перепочинемо, бо ти щось геть бліда, — відповіла Поля, пояснила: — Лікарі із заходу приїхали, тільки заступили. До вечора маємо вільний час.
Пробиралися збудженим велелюдним Майданом до КМДА, де знали заповітний тихий куток. Мар’яна насторожено спостерігала, як чоловіки гуртуються навколо сотників, як брязкають палицями об щити — агресивне збудження зашкалювало, розбризкувалося навкруги. І ті барабани з порожніх бочок — усе бам-бам!
— Як дядь Валя, Мусько? — Полине питання відволікло, притлумило тривогу.
— Додому забирати треба, а куди його, на п’ятий поверх…
— А вихід який? Доведеться, — розмірковувала Поля. — Ти тата питала, де він гроші знайшов?
— Які гроші?
— Передали в штаб гроші… Двісті тисяч. Від Валентина Озерова.
Мар’яна зупинилася. Дивилася на Полю приголомшено.
— Ще якісь новини маєш?
— Пітер тебе шукав, — сказала Поля. — Він закохався в тебе, Мусько.
— Пітер — класний, — усміхнулася Мар’яна. — Якби не Майдан, ніколи б і не дізналась, що у світі так багато справжніх людей.
Уже на порозі КМДА перетнулися з Галинкою — тягла дві повні торби з продуктами. Побачила Мар’яну, розцвіла.