— Ой, ви… Добре, що перестрілися. Завтра ж свято! Так я вас запрошую до нас, у Будинок профспілок, в одинадцяту сотню.
— Що ж за свято?
— Шістнадцять мені! День народження, — відповіла Галинка з гордістю. На торби з нехитрим харчем кивнула. — Ось… Стіл завтра накрию. Справжній!
— Яке число завтра? — спитала Мар’яна.
— Вісімнадцяте лютого…
Розділ 8
Родина
Спати, щоби не бачити так ясно, ніби щойно сталося. Насниться, мордуватиме до сліз — ридма. До скону стирчатиме в серці незламним колом: керуватиме думками, вчинками, просто руками, ногами, очима, і ти вже не захочеш приховати в тих очах гіркого горя, що воно кричатиме і за день, і за тиждень, і за рік, і за життя по тому.
Вісімнадцятого вдосвіта Пітер прослизнув до тихого закутка в КМДА, де ночували Поля з Мар’яною, торкнувся рукою Мар’яниної щоки: прокинься…
— Щось сталося? — сполошилася, терла кулачком очі.
— Ти запала мені в серце… — прошепотів Пітер.
— Що?!
— Вибач… Подумав… Іншої нагоди може і не бути, — усміхнувся, побіг геть.
— Уже час? — прокинулася Поля. Сиділа поряд із Мар’яною на ватяному матраці, ляскала себе по щоках, аби скорше до тями прийти.
— Пітер… — розчулено усміхнулася Мар’яна.
— А я казала… Вітаю!
- І Хотинський… — Мар’яна дістала з кишені прозорий футляр з обручкою і сухою квіткою.
— Квітка… як із могилки, — сказала Поля.
— А я хотіла Галинці її подарувати.
— Краще віддай їй помаду свою рожеву. Ти ж нею не користувалася?
— Можна. А ти що подаруєш?
— Волонтери звідкілясь приперли купу фірмового одягу. Я собі светрик кльовий взяла. На потім… Крутий! Зараз… — Поля полізла до рюкзака, витягла тоненький м’який бежевий светр. — Ось… Віддам малій. Хай покрасується перед хлопцями.
Мар’яна усміхнулася.
— День починається так… прекрасно, — мовила. «Ярко в безпеці, - подумала. — Кривошиїха його виходить. Тепер… усе буде добре. Усе налагодиться…»
— Нормально, — відповіла Поля. — Аби людей не калічили.
— Уже не стрілятимуть. От побачиш. Мені серце підказує.
— А нирки що говорять?
— Ниють. Доведеться лікуватися.
- І, повір мені, досить довго. З нирками не жартують.
— Ніколи раніше так не боліло, — пожалілася Мар’яна.
— А ти раніше на підлозі спала? На холодних сходах дупу морозила? Майдан нам усім гикнеться, — Поля підвелася, взялась вдягатися. — По каві?
— У дівчат у їдальні вчора сир лишався, — згадала Мар’яна. — Ходімо на розвідку?
Майданівська розвідка вже визначала маршрути того дня. Поля з Мар’яною не встигли й відковтнути гарячої кави, коли Полин мобільний дзенькнув: є пацієнт!
— Уже?
До вечора не вийшли з медпункту. Всі події того дня — телеграфно, з вуст побитих, поранених.
— Наші на Верховну Раду йдуть…
— Що там?
— Закони… Обрізати Яника.
— У прямому значенні?
— У повноваженнях! Але можна і в прямому значенні!
— На Грушевського хлопців б’ють! У Маріїнському парку! Гранати світлошумові, травматика! І бойові, кажуть…
— А ви… звідки? — лякаючись власного голосу, обережно спитала Мар’яна скривавленого хлопця з пробитою головою.
— З Інститутської…
«Пітер на Інститутській!» — жахнулася, зціпила зуби: голова заважала рукам, щось треба було робити… з головою.
— Аби до вечора протриматися… — шепотіла, перев’язуючи бійців. — Аби до вечора. Свято буде…
Під вечір «Беркут» відкинув добровольчі сотні до Майдану.
— Буде штурм! — котилося площею. Вже ніхто не їв, не пив, не перепочивав — зміцнювали барикади, ладнали собі зброю з металевих прутів, майстрували саморобні бронежилети…
— Піду… Треба допомогти! — Мар’яна рвалася назовні.
— Куди? Онде ще везуть хлопця!
Їх везли і везли — несли, тягли, вели попід руки. Ніч упала, лікарі — ні. І «Беркут» не заснув.
— Що там?
— Будинок профспілок атакують!
— Суки! Там щось горить!
— Там же люди!
— З Інститутської стріляють!
— Полю, ноші!
— Біжу!
Дев’ятнадцятого лютого після доби чергування біля покалічених добровольців, похитуючись від втоми і жаху, Мар’яна вийшла у сірий світанок. Будинок профспілок горів. На холодній землі лежали люди. Вона шукала Пітера, бо чомусь подумала: все те — знак! Що Пітер напередодні встиг сказати: «Ти запала мені в серце», наче відчував — немає у нього більше часу. Підійшла ближче — до тіл, молитов, плачу, оповивала гірким поглядом кожного загиблого, роздивлялася — не Пітер? Наштовхнулася очима на пухкенькі щічки.