— Галинка?…
По натовпу шепіт: одинадцята сотня «Ведмедя» всю ніч боронила Будинок профспілок. Майже вся полягла. Хто не загинув, поранений, побитий. Одиниці неушкодженими лишилися.
— Галинка! — хитнулася. Було крок до дівчини, та завмерла, відсахнулася: Галинку охороняли двійко… З одного боку лежав білявий Макар. З іншого — дужий Гоцик.
Наосліп — ніби хто очі Мар’яні випік — поклала поряд із Галинкою рожеву помаду, торкнулася Макарової руки, погладила по волоссю кремезного Гоцика…
Посунула геть. Не бачила, як зранений Біджо і заплаканий Аврора поклали в трагічний ряд загиблих тіло Феді, як поряд із ним ридає сива вчителька Аніта Станіславівна. Йшла, шляху не бачила: як?… Як таке може бути?!.
Ноги довели до Європейської, понесли на Поділ. Ніхто не зупинив виснажену худеньку дівчину в прокопченій брудній куртці з білою пов’язкою і червоним хрестом на рукаві. За кілька кварталів від Майдану столиця жила звичайним життям, наче поряд не вбивали людей. Крамниці відчиняли двері, заманювали знижками: «Тільки у нас до 70 % на всю зимову колекцію!» Ресторани і кав’ярні пропонували «нове, надзвичайне меню»…
Роззиралася ошелешено: як?… Як таке може бути?… Тут — сусіди? Не одна сім’я?
Ноги — своє: Поділ, Петрівка. Базар не спить — люд скупляється: апельсини тягне в торбах, яблука. Як таке може бути?
Московський міст видув останнє тепло з серця. Куди йшла? Вдивлялася у вкритий сірою мрякою Лівий берег, шепотіла недобре:
— Ще спите?…
І тільки коли зупинилася біля лікарні швидкої допомоги, зрозуміла: сюди і йшла. Тут її місце.
Тато не перебивав. Сидів у інвалідному візку поряд із ліжком, насторожено спостерігав за змарнілою збудженою донькою.
— Сім’ю треба докупи збирати, тато, — тихо і грізно шепотіла Мар’яна. — У сім’ї всяке може статися. Мама — не така вже й праведниця, з мріями своїми совковими… Хіба вона винувата, що іншого ніколи не бачила? Бабцю треба знайти. Вона злодюжка, тату. Чесно! Справжня злодюжка і крадійка… мабуть. Але вона — наша. З нашої сім’ї. Як ми її покинемо? Не можна… Не можна, щоби в сім’ї… свої своїх же вбивали! Щоби розліталися на різні боки без вороття, як чужі. Чуєш? Ще трохи побудь тут. Маму спершу знайду. Не знаю, де вона. Потім бабцю. Бачиш, скільки в тебе жінок! Ми… впораємося. Потім тебе заберемо. Потерпиш ще трохи?
— Себе бережи, Мар’янко, — відповів тато. — Без тебе — яка сім’я?…
Сльози — самі! Голову опустила: так би багато татові розповісти, так би поплакатися…
— Де я дінуся, — пішла до дверей. Ноги тепер попереду мізків визначали шляхи.
Ада не відповідала. Мар’яна почала надзвонювати матері одразу, як вийшла з лікарні від тата, та материн мобільний знай одне: «Абонент поза зоною».
На Воскресенці теж більше не з’являлася. Спорожніла хрущовка зустріла Мар’яну затхлим запахом пустки. Розчахнула вікна, впустила морозу — мила-драїла бідний рідний дім, наче для дорогих гостей. Знову зателефонувала матері, та абонент так і не з’явився на зв’язку.
Уже під вечір Мар’яна докумекала: на материній роботі в державному міському архіві Києва можуть щось знати про співробітницю. Подалася на Сирець, де на вулиці Олени Теліги розташувалась установа. Уже без надій — вечір, робочий день закінчився. Світла у вікнах нема. Та все ж стукнула.
— Зачинено! — крізь заґратоване віконце повідомив охоронець-пенсіонер.
— Знаю! Скажіть, Аїда Едуардівна Озерова на роботу ходить? Сьогодні була?
- І зараз є, - відповів дідусь. Додав тихо: — Ночує тут! Просила нікому не говорити. Не хоче, щоби керівництво дізналося.
Мар’яна вчепилася в ґрати на вікнах.
— Пропустіть мене до неї! Я — донька її. Прошу!
— Ех, ти… Довела матір, що та з дому пішла! — охоронець привідчинив двері, пропустив Мар’яну всередину. — Куди ви, молоді, котитеся?! Геть розпаскудилися!
— Де вона?
— Ходімо… Проведу.
…У спортивних штанях, угах і вицвілій футболці Ада сиділа поряд із масляним обігрівачем посеред високих стелажів з архівними документами — підсунула ноги ближче до обігрівача, на якому сушився бюстгальтер, старанно вимальовувала щось на аркуші канцелярського паперу.
Побачила доньку — насупилася погордливо. Відклала олівець і папір, підборіддя повище.
— Що ти робиш? — спитала Мар’яна тоскно.
— Малюю! — із викликом відповіла Ада.
Мар’яна зітхнула, підійшла ближче. Відшукала посеред стелажів стілець, присіла поряд із матір’ю.
— Де той твій…
— Набрид. Покинула! — зухвало кинула Ада.