— Додому чому не повертаєшся?
— Бачити вас не хочу!
— Ходитимеш по хаті із заплющеними очима! Ми з татом потерпимо.
Ада глянула на доньку гірко.
— Валю вже забрала?
— На п’ятий поверх? Сама не впораюся, мамо. Без тебе ніяк…
— Паскудна з мене помічниця, — очі відвела.
— Паскудна, а жива… Дихаєш, усміхнутися можеш. А там… лежать… такі гарні… такі… - Мар’яна здригнулася, схлипнула, витерла сльози. — Не знаю, хороша в нас сім’я чи погана, але ми — одна сім’я, мамо. Сім’я має бути разом. Збирайся. Ще маємо бабу Нату знайти.
— Знову кудись подалася?
— Ні… Я її вигнала.
Хрущовки на Воскресенці дісталися поночі. Їм би поспати — так ні. Сиділи поряд, близько, як ніколи в житті. Усе говорили, говорили… Ніби от про політику, Майдан, насправді — про людей. Тато першим суть роздивився.
— Так противлюся, щоби тата сюди, на п’ятий поверх, тягти, — сказала Мар’яна. — Клітка!
— Хата стара ще є на Чернігівщині. Валиних батьків. На Валю записана.
— Ти туди поїдеш?
— Поїду.
— Справді? — Мар’яна загорілася, заметушилася. — А як село називається? Нагадай! Дорошеве?
— Дорошівка.
— Точно! Дорошівка! — завмерла, задумалася. — Дорошівка… Там пан один колись жив. Я останнім часом багато про його сім’ю читала… — підхопилася. — Завтра ж поїду.
— Зачекай! — мати підвелася, ходила вітальнею нервово. — Давай спочатку… маму мою знайдемо.
Баба Ната не відгукувалася. Мар’яна знайшла в телефонній книзі свого мобільного бабин номер, та він уже давно «не обслуговувався». Не зважала, затялася, знай одне: шукати… Сім’я має бути разом.
Майдан докотився страшними новинами — Небесна сотня поклала голови, покалічених — тисячі, а в Мар’яниній голові колом: шукати своїх, шукати…
Три дні вешталися по ДВРЗ, бо Мар’яна згадала: баба Ната казала, що тут десь хату має. Стукали у ворота і хвіртки, питалися, кілька разів вдиралися до чужих стареньких, бо сусіди вказували: он у тій халупці біля лісу, здається, самотня старенька живе.
— Ходімо, дитинство своє тобі покажу, — під вечір третього дня сказала Аїда.
— Ти тут виросла?
— У бараках. Тепер їх уже нема, — Аїда усміхнулася сумно, впевнено повела доньку вглиб району.
— Отам бараки стояли, де я з бабою Тасею жила, — вказувала на приватний сектор, розповідала. — Бабуся казала: перший барак звели ще в 1934-му для будівельників, які вагоноремонтний завод зводили. Бригадира теслярів Іваном Бабкіним звали, і перший барак бабкінським називали, — роззирнулася. — Вишень і досі повно. А тоді ще більше було. Об’їдалися вишнями. І шовковицею. Вічно з синіми губами.
Дійшла до перехрестя. Зупинилася. Вказала на невеличку стару хату під вкритим мохом шифером.
— Отут наш барак був. Шовковиця… біля вікна.
Знітилася, стримала сльозу — пішла до хвіртки. Розчахнула.
— Ти куди? — здивувалась Мар’яна.
Мати увійшла на подвір’я без дозволу — наче їй конче необхідно було побачити хоч щось незруйноване, живе зі свого дитинства, хоч стару шовковицю, бо мала би ще не всохнути.
Мар’яна посунула слідом. На подвір’ї — ані собаки, ані кішки. Тихо. Старі тази під голою шовковицею. Ада і не глянула на деревину. Штовхонула вхідні двері — рипнули, привідкрилися.
— Мамо! — покликала Аїда схвильовано. Рвучко подалася вперед, побігла в хату.
Мар’яна чомусь перелякался: що, дійсно, двір баби Нати, що всередині баба мертва… Переступила поріг, роззирнулася насторожено: кривуваті стіни зі шлакоблоків кліпали облупленими віконцями, невеличка кімнатка, до якої Мар’яна потрапила знадвору, розгороджена завісами, — тут і газова плитка, і унітаз з іржавою ванною в куті, і передпокій, певно, бо на гачках, вбитих у стіну, старечий одяг висить. І шапка лижна, смішна, з оленями.
— Бабцю… — очам не повірила.
Уздріла поряд із вішаком ще одні двері, розчахнула — вели до більшої кімнати, квадратів зо двадцять. Устелений плетеним пледом диван підпирав килим на всю стіну, поряд примостився журнальний столик — ніколи журналів не бачив, завалений невеличкими пластиковими коробочками з металевою дрібнотою; сервант із радянських часів без кришталю — на скляних полицях світлини: дівчина молода, красива, стиляга з тонкими вусами, дитинка мала, молода пара — він у фуражці з зіркою, вона в довгій спідниці й блузі з глухим коміром.
Посеред кімнати розгублена Аїда завмерла, а в куті під іконою Божої Матері на міцному табуреті бабця Ната з цигаркою в зубах.
Мар’яна аж розсміялася.
— Бабцю! Як же я рада, що ми тебе знайшли!