— Покурити не було з ким, квітко моя? — баба посміхнулася іронічно, перевела погляд на знічену Аїду. — Здрастуй, доню.
— Мамо! — Аїда бабці в ноги. Притулилася обличчям до колін старенької, обхопила… Ридала гірко, невтримно. Ніхто не зупиняв.
У бабці й заночували. У тиху годину не спали, чари прийшли — бабця гладила сухенькою долонею старі світлини: «Оце я така гарна була. А це Едя… Глянь-но, Аїдочко, який у тебе тато красень. А ти не в нього, ні… Курт був такий. Німець. Прадід тобі. Так ти в нього. Та і я. Бач, ми які блакитноокі. Твоя прабабця, а мені баба Саша призналася, що доню не від законного чоловіка народила, від німця того. Ми такі… Тільки від коханих діточок маємо…»
— Курт? — Аїда дістає з-за пазухи пузате золоте сердечко з літерою «К», подає матері. — Це твоє, мамо. Після смерті мами твоєї, баби Тасі, в бараку знайшла… Ще камінці були, монети. Профінькала… Така вже я…
Бабця роздивляється золоте сердечко, усміхається.
— Хай Мар’янці.
— Ні, мамо. Хай хоч трохи у тебе побуде, — просить Аїда.
— Хай побуде, — погоджується баба Ната, ховає сердечко. — Подарую Мар’яні, коли заміж виходитиме.
Мар’яна до ранку слухає, не встрягає, голоси двох розлучених долею рідних людей, почувається малою, наївною, — доня, онука, — і тепло… Мама — про інститут, квартиру, Валиних батьків, кляті дев’яності, вічні злидні й Валю; бабця — про ґрати, Едіну турботу, шовковицю, що пенсії не отримує, а живе з приробітку… Підсувається ближче до журнального столика, розкладає маленькі пластикові коробочки, Мар’яна вдивляється: у кожній повно металевих гачків для риболовлі.
— На ринку для рибалок біля мосту Метро торгую, — хвалиться бабця. — Оце Валя підніметься, найкращу вудку йому подарую.
Згадка про тата повертає на лиця журбу. Бабця погоджується: «Так, так… Дурне діло — чоловіка закрити в чотирьох стінах на п’ятому поверсі. А давайте до мене його…» Аїда заперечливо хитає головою: «Куди, мамо? Будете з Валею в одній кімнаті вдвох? А диван один… Унітаз поряд із газовою плиткою. Ні!»
— Мама не проти до села переїхати, — вперше за ніч подає голос Мар’яна. Пояснює бабі Наті: — Татові батьки дім у селі мали. І досі стоїть, напевно.
— Гарно придумали, — киває бабця.
— Тільки і ти з нами, мамо, — додає Аїда. — Без тебе не поїдемо.
Бабця всміхається приголомшено.
— Бачив би Едя… Не покинули його Нату на самоті помирати. Добре, що доню народила…
Аїда знічується, дивиться в підлогу.
— А я… такий гріх маю, що і не випросити прощення, — мовить раптом із відчайдушною рішучістю, наче та ніч тільки для того і є, щоби вже жодного каменя на душі не залишилося.
— Ти про коханця свого?! — питає бабця, махає рукою — пусте. — Не рви душу, доню. Зірвалася, полетіла, а серце додому привело.
— Не про коханця я… — Аїда підводиться, завмирає біля облупленого віконця. — Я колись… Мар’яни не хотіла. Навіть потайки на аборт пішла, та лікарі відмовили. Сказали: аборт здоров’ю зашкодить…
Мар’яна усміхається гірко.
— Я… відчувала.
— Тільки нині… - мати дивиться доньці в очі. — Коли ти в архів за мною прийшла… Я так зраділа… що у мене є донька.
— Не дорікай собі, мамо.
Бабця супиться — їй не подобається трагічний надрив у голосах, сльози на очах Аїди, вологі очі онуки. Перериває відвертості різкими рухами: підводиться, запалює цигарку, обурюється:
— Куди вас понесло?! Про що базікаєте? Хто народити не хоче, той не народжує, хоч чим його лякай. А як і народжує — кидає дитинку на чужі руки. — Усміхається Аїді, гладить по ріденькому волоссю. — Бач, як до тебе все пізно доходить, Аїдо! Що доньку бажану від коханого маєш, що чоловіка любиш.
- І тебе люблю, мамо, — шепоче Аїда.
Сонце витравило з неба ніч, Мар’яна заснула на дивані баби Нати. Стара вкрила онуку плетеним пледом, присіла біля доньки. Обійняла.
— Йди, доню…
— Страшно, мамо.
— Йди. Побалакали, поплакали, а Валі від того легше не стало. Він, може, від того й недужий досі, бо очі твої не бачить. Давай… Уставай. Чаю в термос зараз заварю, котлет розігрію. Збирайся.
— Що я йому скажу?
— А нічого не кажи. Хіба ті слова щось важать?
Валя сидів у інвалідному візку біля ліжка. Побачив дружину, задихнувся, затулив долонями лице, завмер. Аїда перелякалася. Заспішила, заметушилася, присіла поряд, приклала руку до Валиних долонь.
— Прошу, — шепотіла стривожено. — Тобі не можна хвилюватися, прошу!
Валя відняв руки від лиця, кивнув. Дивився на царівну свою, тримав у долонях її руки. Мовчав.
— Валю… — раптом схлипнула Аїда. — Як же мені не вистачало твоїх віршів…