Наступного дня у відділенні хірургії хребта і спинного мозку перехрестилися: Валентина Озерова рідня врешті забрала додому. Молода і стара повезли інвалідний візок до виходу, зріла пані з ріденьким волоссям години зо дві мордувала лікарів запитаннями про діагноз, вжиті заходи, перспективи реабілітації, альтернативні методи лікування і виняткові випадки непрогнозованого, але повного одужання після травми хребта. І хоч нічим особливо оптимістичним її не порадували, пішла не засмученою, лиш подякувала і вибачилася на прощання.
Мар’яна з бабою Натою привезли Валентина до бабиної халупи на ДВРЗ. Допомогли влягтися на диван, перед тим підклавши під матрац фанеру.
— Відпочинь, тату, — сказала Мар’яна. — Хай уже мама повернеться, тоді й посвятимо тебе в наші плани.
— У вас є на мене плани? — спробував жартувати тато.
— На всю нашу сім’ю. Без тебе не прийматимемо рішення.
Аїда з купою рентгенівських знімків чоловікового хребта примчала ближче до опівдня, бабця насмажила картоплі, курку запекла, пляшку дістала. Валю всадовили в інвалідний візок.
— Усе життя про це мріяла, — мовила баба Ната щиро. — Щоби отак… уся сім’я… разом…
— Тепло, — прошепотіла Мар’яна.
— Тепло, — тато розумів.
— Ми про дім твоїх батьків згадали, Валю, — Аїда рвалася до бою. — Хочемо переїхати туди всією сім’єю.
— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім — я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.
- І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!
Валя слухав ошелешено.
— Тату… Ти проти?
— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.
— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не здавалася Аїда.
— У селі чоловічі руки сильні потрібні… - гірко усміхнувся тато.
— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджати на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула чарочку, тому правда лилася гола.
— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!
— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Валі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте. Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?
Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.
— Що скажеш, Адочко?
— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. — Завтра ж.
Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, розпочатий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажистами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи — дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала працювати в архіві.
— Усе ж гроші!
Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті каблучку з гіацинтом.
— У ломбард понесу.
Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.
— Не шкода? — спитала онуку.
Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не відгукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим мордуванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером, хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.
— Не знаю…
— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну не дадуть.
— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і відкривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе розповіла!
— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принесла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.
— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці. А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскресенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою тата і маминими окулярами…
Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столичній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на асфальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових батьків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДОРОШІВКА, 2 км».