— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, першою занурилася в ліс.
Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, намагалася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку… Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! Навіть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?… Оцим лісом?… А рятуйте!
— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — першоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.
— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми тут зможемо.
Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обеліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі, вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку, і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося. Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю старих розлогих яблунь і груш.
Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.
— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де колись жили Дороші.
— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих Дорошів! — відповіла мати.
«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн — тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб сивий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий стан, підкладає вату під всохлі груди…
Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.
— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю, в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.
Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.
— А ви чого до нас?
— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де їхня хата, не підкажете?
Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки перебратися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх покинутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися неможливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…
— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ятдесят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно розбили, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповідала. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте. Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.
Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері важкі дубові.
Усередині — Мар’яні аж дух захопило, бо згадала, як малою тут бігала, — усе виглядало так, ніби хазяї лишень вчора вийшли кудись у справах. Білені стіни трохи посіріли, та не потріскалися, піч і грубка пережили порожні роки без втрат, підлога рипіла романтично, тихо, не гидно, посуд у шафці не вкрився пліснявою, і тільки книги не витримали — поїдені мишами, розвалювалися в руках.
Аїда горіла — вже розмірковувала, з чого почати порядки наводити, радилася з Марією, як грубку розтопити, а та — нові секрети. Виявляється, старі Озерови свого часу свердловину біля дому пробили, у сараї насос має бути, тож під’єднуй до електрики — і буде вода в хаті.
— Я і не сподівалася, що тут може бути електрика, — висловила всі свої знання про село Аїда.
— Газу нема, то так, — відповіла Марія, — а світло є. Он в Івана котел комбінований: може на електриці працювати, а може на дровах.
Мар’яна покинула консультаційну раду матері та Марії, вийшла на подвір’я. Весна тільки торкнулася землі: під шаром всохлої жовтої трави проростала зелень, дерева обіцяли вкрити Дорошівку густою хмарою свіжого листя, вулиця крутилася поміж обійсть — до пагорба, як до храму.
Пішла вулицею до руїн, наче до рідної хати: так багато вже знала про рід Дорошів, страхи їхні, біди, радощі… Отут усе почалося? Отут Ярема Дорош услід за батьком Петром і дядьком Самійлом збирав колекцію відомостей про звитягу козаків Чернігівського козачого полку. Що ж сталося з поважним Яремою, з його родом? Чому Мар’яна й згадки про нащадків Яреминих знайти не змогла? Ніби прокляв хто…