— Повертайся! Домовлюся, щоби тебе обстежили нормальні лікарі, - радила Поля. Телефонувала мало не щодня. Усе про Майдан. — У медичній сотні є класний нефролог.
— Йди вже з Майдану додому, — просила Мар’яна.
— Мусь… Не можу, — признавалася Поля. — Ти про Крим чула? Про Донбас?
— Росіяни… Не повірила спочатку.
— У це неможливо повірити. От ти — росіянка. Озерова. І ми хіба сварилися? Чому вони прийшли в наш дім?! Майдану перелякалися?
— Полю, шукай відповіді вдома! Що ти на Майдані й досі робиш? Уже ж вигнали Януковича.
— Згадую…
— Пітера не бачила?
— Ні… У списках загиблих його немає.
Серце стискалося — нікуди від Майдану не втекти.
— Приїжджай до мене, Полю! — просила подругу. — Я за тобою так скучила.
Та Поля прикипіла до Майдану, не відірвати.
— Зустрінемося, як зазвичай, біля Архистратига, — сказала. — Чекатиму.
Хотинський не бажав чекати. Уперше зателефонував Мар’яні ще 19 лютого вдень, коли вона, спустошена і розбита, сунула Московським мостом до лікарні швидкої допомоги. Скинула дзвінок. І наступного дня, і за тиждень. І тільки коли зібрала всю сім’ю — тата, маму, бабу Нату, — коли всі вони сиділи перед нею, і всі живі, всі дихають, тільки тоді зателефонувала колишньому коханцеві.
— Вибач… — мовила тихо. — Можна я ще трохи подумаю?…
Хотинський вів себе коректно, як ліцензована комп’ютерна програма.
— Добре. Не тиснутиму на тебе.
Та у квітні «заглючив».
— Я сам до тебе приїду, Мар’яно.
— Ні! — перелякалася. — Я вже скоро буду в Києві.
На початку травня, коли Дорошівка розцвіла вишнями, яблунями й грушами, врешті перевезли тата і бабу Нату до вичищеного до блиску, затишного й напрочуд рідного дому в Дорошівці.
— Я знаю, чому мені тут так добре, — розповідала Мар’яна Полі телефоном. — Тут родове гніздо Дорошів. А Ярко ж — Дорош. Кривошиїха сказала: «Ярко мене знайде. От побачиш, Полю! Ярко сюди по мене приїде».
За тиждень на порозі став Хотинський.
Мар’яна з Аїдою саме спостерігали, як пальці на татових ногах ледь помітно ворушаться. Сиділи біля інвалідного візка навколішки, Аїда плакала:
— Господи, Валю, який же ти сильний! Я би ніколи не змогла отак — день у день, день у день розробляти м’язи, робити виснажливі фізичні вправи…
— Дорошівка допомагає, - сказала Мар’яна. — Таке місце особливе. Як рідне. Сили дає. Правда ж, тату?
- І Кривошиїха передрекла: ходитиме! — нагадала Аїда.
То так. Кривошиїха прийшла одного разу пізно ввечері. Пошепотіла щось над Валею, травиці залишила, рукою махнула: пусте… Як пізні осінні груші попадають, підніметься… Та Мар’яна зненавиділа стару.
— Тато ходитиме не тому, що Кривошиїха щось ляпнула! Бо не здається.
Тато погладив по ріденькому волоссю свою царівну, усміхнувся комусь за спинами дружини і доньки:
— Доброго дня. Ви до нас?
Мар’яна озирнулася — Хотинський стоїть. Серце в п’яти. Підвелася.
— До мене… — знітилася, усміхнулася Хотинському. — Привіт.
Аїда щиро зраділа: скучила царівна за гостями. Та й гість особливий: можливо, доня нарешті власну сім’ю створить. Кинулася на стіл накривати: як же вчасно! У неї в печі картопля з м’ясцем домліває, солоні помідорки холодні, бо з льоху, зі вчора смачнючий пиріг залишився, а баба Ната зараз від Марії теплого молока принесе і домашніх яєць.
Хотинський усміхався напружено, дякував.
— Чи варто клопотати? Я ненадовго. Лише по Мар’яну…
Мар’яна мовчала. Кліпала повіками, не розуміла: а радість де? Чому не знає, куди себе подіти.
— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Італію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визнають молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном. Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім питимемо шампанське на яхті…
— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.
— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. — Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.
Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця приголомшено.
— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.