Якусь мить міс Полі не могла прийти до тями, вражено розглядаючись довкола. Тоді вона розпачливо зойкнула і кинулася до своєї кімнати. Поліан-на простежила лякливий погляд тітоньки і помітила крізь відчинене вікно солярію екіпаж, що звертав до будинку. Чоловіка, що тримав віжки, вона впізнала одразу.
На радощах вона вигулькнула з вікна:
— Лікарю Чилтон! Лікарю Чилтон! Ви до мене? Я тут!
— Так, — поважно всміхнувся лікар. — Можна тебе попросити спуститися?
У спальні Поліанна побачила розпашілу жінку зі злими очима, котра висмикувала шпильки, якими була підколота мережана шаля.
— Поліанно, як ти могла, — простогнала жінка, — як ти могла вирядити мене так, а тоді ще й виставити напоказ?
Поліанна знітилася.
— Але ж вам це так до лиця, тітонько Полі, ви були кралею…
— Кралею! — осудливо кинула міс Полі, пожбуривши шалю і тремтячими пальцями руйнуючи зачіску.
— Ой, тітонько Полі, будь ласка, не робіть цього!
— Не робити? Залишити? Аякже! — і міс Полі, докладаючи зусиль, щільно пригладила всі кучерики.
— О Боже! Ви ж були такі гарні, — ледь не плакала Поліанна, дибаючи до дверей.
Унизу лікар чекав на неї у кабріолеті.
— Я приписав тебе своєму пацієнтові, і він загадав мені привезти приписані ліки, — повідомив лікар. — Ти поїдеш?
— Ви маєте на увазі… поїхати… до аптеки? — непевно перепитала Поліанна. — Я часто ходила до аптеки за дорученням Жіночої допомоги.
Лікар, всміхаючись, заперечно похитав головою.
— Не зовсім. Мене прислав містер Джон Пендлтон. Він хоче побачитися з тобою сьогодні, якщо, звичайно, на те буде твоя ласка. Дощ якраз припинився, і я поїхав по тебе. Ну що, ти їдеш? Я обіцяю, що до шостої години ми повернемося.
— З величезним задоволенням, — зраділа Поліанна. — Я миттю. Лише запитаюся дозволу в тітоньки Полі.
Невдовзі вона повернулася, тримаючи в руках капелюшок. Обличчя її було дещо стурбованим.
— Тітонька була проти? — несміливо поцікавився лікар, коли вони рушили.
— Та ні, навпаки, — зітхнула Поліанна. — Мені здалося, що вона хотіла, аби я вже поїхала.
— Дуже хотіла?
Поліанна знову зітхнула.
— Так. Мені здалося, що вона не хотіла мене бачити. Розумієте, вона відповіла: «Авжеж, авжеж, їдь мерщій. Було зробити це раніше».
Лікар всміхнувся кутиками губів. Очі залишилися серйозні. Деякий час він їхав мовчки. А тоді, вагаючись, запитав:
— Скажи мені, будь ласка, це, бува, не твою тітоньку я бачив у вікні солярію, коли під'їздив сюди?
Поліанна глибоко вдихнула.
— Так, у тому, здається, і весь клопіт. Розумієте, я її вбрала у чудову мереживну шалю, яку знайшла на горищі, зробила зачіску з трояндою… Вона така краля! Вам також здалося, що вона була мила?
З хвилину лікар не відповідав. А тоді заговорив так тихо, що Поліанна ледве розчула слова:
— Так, Поліанно, я вважаю, що твоя тітонька краля.
— Справді? Ой, я така рада. Я скажу їй, — задоволено кивнула дівчинка.
На продив, лікар раптом запротестував:
— Ні за віщо! Поліанно, я змушений буду просити тебе не говорити їй нічого.
— Чому, лікарю Чилтон? Чому ні? Мені здається, що ви були б раді…
— Але вона може не зрадіти, — перебив лікар. Поліанна з хвилину обмірковувала його слова.
— Може, ви маєте рацію, — зітхнула вона. — Я згадала: вона втекла, бо помітила вас. А потім дорікала мені, що ви побачили її в такому вигляді.
— Я так і думав, — ледь чутно ствердив лікар.
— Але я не розумію чому? — не вгавала Поліанна. — Вона ж була така гарненька.
Лікар не відповів. Він взагалі не зронив більше ні слова, доки вони не під'їхали до великої кам'яниці, де зі зламаною ногою лежав Джон Пендлтон.
ПРОСТО ЯК У КНИЖЦІ
Цього разу Джон Пендлтон зустрів Поліанну усмішкою.
— Ну, міс Поліанно, як на мене, ви надзвичайно вибачлива особа, якщо погодилися завітати до мене знову.
— Що ви, містере Пендлтон, я з превеликою радістю приїхала до вас, і я справді не розумію, чому мало б бути інакше.
— О, знаєш, я повівся брутально і тоді, коли ти так люб'язно принесла мені холодець, і тоді, коли ти знайшла мене в лісі зі зламаною ногою. Між іншим, я тобі так і не подякував за це. Адже навіть ти визнаєш, що вчинила дуже шляхетно, відвідуючи мене після такої нечемної поведінки! Поліанна розхвилювалася.
— Але ж я була рада, що знайшла вас… Ні, не тому, що ви зламали ногу, — швиденько виправилася вона.