— Але, містере Пендлтон, я не можу… ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Полі.
Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Поліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:
— Ти не тільки їй належиш… Може, вона дозволить тобі переїхати до мене, — запитав він якомога лагідніше. — Тоді ти згодишся?
Поліанна замислено звела брови на переніссі.
— Але ж тітонька Полі… була настільки доброю до мене, — повільно почала дівчинка. — Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і…
Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.
— Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.
— Так, — з жалем мовила Поліанна.
— Але… я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло… та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця — або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене — ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.
Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.
— Містере Пендлтон, ви… шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?
— Т-т-так, Поліанно.
— О, яка я рада. Тоді все гаразд, — зітхнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!
— Взяти… вас… обох? — вражено повторив чоловік.
Ледь помітний сумнів промайнув обличчям По-ліанни.
— Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.
В очах чоловіка відбився жах.
— Твоя тітонька переїде — сюди?!
Поліанна здивовано глянула на нього.
— А хіба ви хотіли б переїхати туди? — запитала вона. — Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом…
— Поліанно, про що це ти? — дуже м'яко спитав чоловік.
— Про те, де ми житимемо, — здивовано відповіла Поліанна. — Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка…
З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.
— До вас лікар, сер, — з'явилася у дверях покоївка.
Поліанна відразу підвелася.
Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.
— Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову… поки що, — благально прошепотів він.
Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.
— Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, — весело кинула вона через плече.
Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.
— Що сталося? — питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.
Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.
— Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, — засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.
ЩЕ БІЛЬШЕ ДИВО
У неділю зранку Поліанна завжди йшла спочатку до церкви, а тоді — до недільної школи. А після-обід вона часто ходила на прогулянку з Ненсі. І наступного дня після суботнього візиту до містера Пендлтона Поліанна планувала зробити так само, але, коли вона вертала додому зі школи, її наздогнав у кабріолеті лікар Чилтон, котрий спинив коня і запропонував:
— Я можу підвезти тебе додому, Поліанно. Мені треба поговорити з тобою. Я спеціально їхав до вашого будинку для цього. — І вів далі, у той час як Поліанна вмощувалася поруч. — Містеру Пендлтону треба негайно з тобою побачитися. Він сказав, що це дуже важливо.
Поліанна щасливо кивнула:
— Так, я знаю. Я поїду.
Лікар здивовано повернувся до неї.
— Не знаю, чи я правильно чиню, дозволяючи тобі це зробити, — промовив він з блискітками в очах. — Здається, ви, юна леді, вчора його більше розхвилювали, ніж заспокоїли.
Поліанна розсміялася.
— Це не я, повірте мені, не я. Це все через тітоньку Полі.
Лікар рвучко повернувся до неї.
— Через твою тітку? — вихопилося в нього.
Поліанна аж підстрибнула на сидінні від щастя.
— Так. Це настільки хвилююче і мило, просто як у книжці, уявляєте? Зараз вам усе розповім, — раптом зважилася вона. — Він просив мене не говорити нікому, але, гадаю, вам можна. Він казав не говорити про це їй.
— Їй?
— Так, тітці Полі. Він сам краще їй усе пояснить, ніж це робила б я… адже то коханці.