— Але… то все пусте, — втрутився містер Пендлтон. Обличчя його пашіло… Та й нема дива. Джона Пендлтона колись знали не за подарунки. Це нісенітниця. Та й небагато того було… і все лише завдяки тобі. Ти дарувала, а не я. Саме ти! — повторив він попри її протести. — І це ще більше доводить, що ти мені потрібна, дівчинко, — і в його голосі забриніло ніжне благання. — Якщо я коли-небудь ще гратиму в твою «гру в радість», Поліанно, то лише за умови, що ти переїдеш і гратимешся разом зі мною.
Чоло дівчинки спохмурніло.
— Тітонька Полі була така люб'язна до мене, — почала вона, але чоловік різко обірвав її. На обличчя повернувся давній вираз роздратування. Так довго нетерпіння було частиною його єства, що тепер побороти його було нелегко.
— Звичайно, вона була люб'язною! Але мені ти потрібна набагато більше, — не вгавав він.
— Ні, містере Пендлтон, я знаю, вона рада, що я…
— Рада! — обірвав її чоловік, остаточно втрачаючи терпець. — Та я ладен битись навзаклад, що міс Полі ніколи не знала, що таке радість. Вона виконує обов'язок, та й годі. Вона вельми обов'язкова жінка. Колись мені цей обов'язок дався взнаки. Звичайно, останні п'ятнадцять-двадцять років ми були далеко не найкращими друзями. Але я знаю її. Усі її знають, і вона не така людина, Поліанно. Вона не знає, як радіти. Спитай-но лишень її про переїзд — нехай вона не дозволить. Ой, дитино, дитино, якби ти знала, як ти мені потрібна, — уривано мовив він.
Поліанна підвелася і скрушно зітхнула.
— Гаразд, я запитаюся в неї, — замислено мовила вона. — Звичайно, я не хочу сказати, що мені не хочеться жити тут, з вами, містере Пендлтон, але… — вона не завершила речення. На мить запанувала тиша. Подумавши, Поліанна додала: — І все ж, я рада, що вчора нічого їй не розповіла. Я ж так сподівалася, що вона вам теж потрібна.
Джон Пендлтон сумно всміхнувся.
— Так, Поліанно, це справді дуже добре, що ти їй нічого не сказала.
— Я нікому нічого не говорила. Тільки лікарю. Але він не рахується.
— Лікарю! — вигукнув містер Пендлтон, різко повертаючись до неї. — Ні, тільки не лікарю Чилтону!
— Так, коли він сьогодні приїхав передати, що ви хочете мене бачити.
— Це ж треба… — пробурмотів містер Пендлтон, безсило опускаючись у крісло. Тоді раптом випростався і зацікавлено запитав: — Ну, і що тобі відповів лікар Чилтон?
Поліанна замислилася:
— Вже й не пригадаю. Нічого особливого. Стривайте, він сказав, що тепер він розуміє, чому вам так терміново заманулося мене бачити.
— Справді? Так і сказав? — перепитав Джон Пендлтон і раптом засміявся. Поліанна не могла втямити, що означає цей дивний сміх.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ
Коли Поліанна спускалася з Пендлтонського пагорба, небо швидко затягалося грозовими хмарами. На півдорозі додому вона перестріла Ненсі з парасолькою. Але наразі трохи розхмарилося, і на зливу не виглядало.
— Здається, хмари полинули на північ, — повідомила Ненсі, прискіпливо вдивляючись у небо. — Я так і думала, але міс Полі наполягла, щоб я бігла тобі назустріч з оцим. Вона дуже хвилювалася за тебе.
— Хвилювалася? — замислено спитала Поліанна, і собі вдивляючись у хмари.
Ненсі чмихнула.
— Здається, ви не дочули, що я вам сказала, — ображено кинула вона. — Я кажу, що ваша тітонька хвилюється за вас.
— О, — зітхнула Поліанна, пригадавши раптом запитання, яке вона мусила задати своїй тітоньці. — Пробачте, я не хотіла її лякати.
— А я рада, — несподівано заявила Ненсі. — Їй-їй.
Поліанна витріщилася на дівчину.
— Ви раді, що тітонька Полі злякалася через мене? Ненсі, це ж не гра… як можна радіти з такого, — заперечила вона.
— А я зовсім і не граюся, — відказала Ненсі. — І не збиралась. Ви, певно, навіть не усвідомлюєте… це ж означає, що міс Полі хвилюється за вас!
— Ну, чому ж, хвилюватися — це значить почуватися неспокійно, жахливо, — твердила Поліанна. — Що ж іще це може означати?
Ненсі гордо підняла голову.
— Я вам скажу, що це означає. Це означає, що у неї нарешті з'явилися нормальні людські почуття, як у всіх людей. Вона не просто виконує свій обов'язок, як це було досі.
— Ну чому, Ненсі, — спробувала заперечити спантеличена Поліанна. — Тітонька Полі завжди виконує свій обов'язок. Вона вельми обов'язкова жінка! — Поліанна мимоволі повторила слова, які півгодини тому почула від Джона Пендлтона.