— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.
— Радіти, Поліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.
— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні.
Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце — звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.
Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.
— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк… він у мене був, і це жахливо… і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.
— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.
Поліанна м'яко засміялась.
— Так. Я думаю про них… Їх багато… коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.
— Поліанно!
Поліанна знову м'яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.
— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідна!
Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.
Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.
— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!
— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.
— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?
Старий Том похитав головою.
— Хтозна, — відказав він.
— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!
— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?
— Анітрохи… я ж його впустила… авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, він приїхав до неї!
— Ну то й що? — трохи роздратовано запитав дід.
Ненсі зміряла його зневажливим поглядом.
— Начебто ви не знаєте це краще за мене! кпила вона.
— Га?
— Ой-йой, тільки не треба удавати невинятко, — з удаваним обуренням відрубала Ненсі. — Чи не ви перший мені натабе дали?
— Яке натабе… хочеш сказати — натякнув?
Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді ступила ближче до діда.
— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні… виходить, що п'ять, а не чотири.
Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.
— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.
Ненсі засміялася.
— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.
— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.
— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів… але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.
— Так, пам'ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.