Ненсі зазирнула в шафу, під ліжко, навіть у валізку та глек з водою. Тоді притьмом збігла сходами вниз і — в садок до старого Тома.
— Містере Том, містере Том, нашої благословенної дитини немає, — кричала вона. — Вона повернулася на небо, звідки і прийшла до нас, бідолашне ягнятко… а мені треба нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, певне, споживає янгольську їжу, їй-їй.
Дідусь випростався.
— Янгольську їжу? — недовірливо перепитав він, озираючи при тому чудовий призахідній краєвид. Раптом зупинив погляд, придивився й сказав до Ненсі, лукаво усміхаючись: — Що ж, якщо вона вирішила видряпатися поближче до янголів, то їй це ще може вдатися, — погодився він, показуючи коцюрблим пальцем на тоненьку звійну фігурку на вершечку височенної скелі, що виднілася на тлі багрянистого неба.
— Ну, як на мене, так вона на небо сьогодні не потрапить, — рішуче заявила Ненсі і кинулася до стежинки, що вела через відкрите поле. — Якщо господиня питатиметься, скажіть, що я не забула про посуд, але просто пішла прогулятися, — гукнула вона через плече й помчала щодуху.
ГРА
— Овва, міс Поліанно, як же ви мене налякали, — Ненсі аж захекалася, прямуючи до скелі, з якої щойно знехотя спустилася Поліанна.
— Налякала? О, перепрошую. Але ви не повинні турбуватися про мене. Татко і Жіноча допомога теж раніше хвилювалися, доки не побачили, що я неодмінно поверталася.
— Але я навіть не знала, що ви пішли! — вигукнула Ненсі, беручи малу підруч і поспішаючи в долину. — Ніхто не бачив, як ви виходили з будинку, ніхто. Я гадаю, ви просто спурхнули з даху, ге?
Поліанна пустотливо підстрибнула:
— Атож, тільки не вгору, а по дереву вниз.
Ненсі остовпіла:
— Що ви зробили?
— Я злізла по дереву, що під вікном.
— Хай мені всячина! — видихнула Ненсі, наддавши ходи. — Цікаво, що сказала б ваша тітка на це.
— Справді цікаво? Тоді я усе розповім їй, і ви побачите, — весело пообіцяла Поліанна.
— Дякую красно, — мовила дівчина, — але не треба.
— Чому? Ви гадаєте, вона хвилюватиметься? — занепокоїлася Поліанна.
— Ні. Тобто — так. Пусте… Насправді мені зовсім не цікаво знати, що вона скаже, — Ненсі почувалася ніяково, бо й сама ледве стримувалася, щоб не нагримати на дівчинку. — Та нам треба поспішати — на мене ще чекає гора посуду.
— Я допоможу, — охоче пообіцяла Поліанна.
— О, міс Поліанно! — розчулилася Ненсі.
З хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Поліанна міцно трималася за руку своєї подруги.
— Здається, я маю радіти з того, що трошки перелякала вас, бо інакше ви нізащо не пішли б мене шукати, — сказала дівчинка, тремтячи.
— Бідне ягнятко! Ви ж, певне, зголодніли. Але, боюся, що зможу запропонувати вам лише хліб з молоком, та й то разом зі мною на кухні. Ваша тітонька дуже розгнівалася, коли ви не спустилися до вечері.
— Але я ж не могла спуститися. Я була тут!
— Так, але вона ж про це не знала, — сухо пояснила Ненсі, стримуючи усмішку. — То вже вибачайте мене за хліб з молоком.
— Навпаки! Я маю радіти!
— Радіти? Чому?
— Ну, я люблю хліб із молоком, і мені подобається вечеряти з вами. Тому я й радію.
— Ото вам аби тільки порадіти, — відповіла Ненсі, пригадавши, як Поліанна відважно намагалася полюбити свою вбогу кімнатчину на горищі.
Поліанна м'яко розсміялася.
— Ну, це така гра.
— Гра?
— Так, гра, що називається просто радіти.
— Що ви таке кажете?
— Ні, це гра така. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, — вела Поліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі…
— І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.
Поліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.
— Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.
— Милиці?!
— Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагодитися якійсь дитині. З цього, власне, все і почалося.
— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — ледь не роздратувалася Ненсі.
— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Поліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.