Туди зі мною?
ЛАЛАҐА
Слід одно зробити —
Живий ще Кастільйоне.
ПОЛІЦІАН
Він умре. (Виходить).
ЛАЛАҐА (помовчавши).
Умре він... Кастільйоне... Леле!
Так, значить, вмре? Хто це промовив?
Де я?.. Що він сказав?.. Поліціане!
Ти не пішов... ти тут, Поліціане!
Я відчуваю: тут — боїшся глянуть,
Щоб не побачили тебе... Не міг ти,
Промовивши таке, піти. Озвися!
Хай голос твій почую... хоч слівце,
Що ти ще тут... одну маленьку фразу...
Скажи мені, як дуже зневажаєш
Мою жіночу слабість. Ти ще тут...
Озвись. Адже я знала: ти не підеш!
Я знала, ти не зможеш, не посмієш
Отак піти, глузуєш ти із мене!
Ось де ти! Ні! Пішов!.. Таки пішов!
Пішов! Пішов! Де я?.. Гаразд! Прекрасно!
Будь гострим, лезо, а удар несхибним,
Гаразд, усе чудово... Леле! Леле!
ЯВА ВОСЬМА
Вулиця поблизу палацу. Лунають дзвони, і звіддалік чути крики. Кілька перехожих швидко перетинають сцену в різних напрямках. Квапливо входить БЕНІТО, за ним так само стрімко РУПЕРТ.
РУПЕРТ
Агов, Беніто! Ти казав — сьогодні?
То як? Увечері весілля?
БЕНІТО
Ніби так. (Виходять).
Входить химерно вбрана ДЖАСІНТА, в руках у неї пласка коробка. Йде спочатку квапливо, далі сповільнює ходу й нарешті зупиняється посеред сцени, замислено роздивляючись прикраси на руці, з якої зняла рукавичку. Потім ставить коробку і дивиться на годинник, що висить у неї збоку.
ДЖАСІНТА
Ще маю час, авжеж! Ще маю час.
Навіщо квапитися? В мене є
Доволі часу, дай лишень погляну!
Вінчатимуться ввечері, а зараз
Заледве полудень. Ось полічу
Хвилини всі і всі оті години
До вечора — дві, три, чотири, п'ять!
Аж п'ять годин! Я впораюся легко
За дві години із усім, що треба!
На це й годинник! Ну й ловкенькі рукавички!
Щоб я себе забігала до смерті?!
Нізащо! Квапляться дурні.
Сідає на лаву й безтурботно підбиває коробку ногами. БЕНІТО з клунком швидко перетинає сцену.
Беніто!
Беніто! Гей, поглянь! Чи ти не чуєш?
Зухвалий шалапуте, і не гляне!
Злидота, ще й не зволить привітатись,
Ні глянути, як я сиджу на лаві,
Мов синьйорина! Я ж бо синьйорина!
Таки насправді! Але я гадаю,
Що і між панями різниця є
(Бо є такі — дурні, невчені, грубі!),
Між Лалаґою отака різниця,
Старою панею, і між новою —
Міледі Алессандрою. Гадаю,
Мій вибір вельми вдалий. Ну, ще б пак!
А ще, скажіть, хіба ото можливо
Всі балачки ті чути повсякчас
І в неї залишитися? На леді
Не схожа зовсім! Та вже швидше скажеш,
Що то селючка, і таке вже скромне!
Ненавиджу тих скромниць! А говорить
З тобою так, немовби робить ласку.
Та ще й не має клепки в голові.
Ну а тепер признайтеся, Джасінто,
Ви не вважаєте, що ваша господиня
Розумно й вельми мудро повелася,
Віддавши вам усі свої оздоби?
РУПЕРТ, не помічаючи ДЖАСІНТИ, швидко проходить сценою.
Дурний як пень, інакше б зупинився,
Якби не дурень був, то б зупинився
І, капелюха знявши, привітався
Й сказав би: «Надзвичайно радий
Вас бачити, добродійко Джасінто».
Є пришелепуваті від природи,
А дехто має дурість як талан.
От хоч би Уґо-телепень, приміром.
Гадає, я піду за нього — дзуськи!
Так рідко він до голови вдається,
Що міг би й народитись безголовим!
Це що? Моєї пані папірець
Зі списком, що купити слід: шістнадцять
Брокату ліктів, десять ще тафти
І стільки ж генуезького атласу...
Чотири, п'ять, шість, вісім, дев'ять, десять.
(Рахуючи, вона щоразу відриває від папірця смужку по смужці й заклопотано розкладає долі).
Тепер вже не забуду — десять ліктів.
Атласу десять ліктів... і собі
Незле атласну справить одежину.
Тоді скидатимусь на пані... Ох,
Немов жива стоїть перед очима!
Оцій служити варто, — погляд, рухи
І гідність — так. Ось в кого гідність є.
(Встає й манірно дріботить по сцені).
А чули б її голос. Боже! Голос!
Гучний! Як личить господині, владний!
«Джасінто, це!» «Джасінто, те!» «Оглухла?»