— Що? — запитав Бйорн, не піднімаючи голови.
— Він був темно-синій.
— Хто?
— Лак. І він був не на вилиці. Він був на щелепній кістці, на зламаній поверхні. Ми зробили аналіз. Це звичайнісінький лак, використовується для покриття виробів із заліза. Добре чіпляється до поверхні й перешкоджає утворенню іржі.
— Є які-небудь думки стосовно того, що це за виріб?
Бйорн побачив, як Кім Ерік буквально виріс на очах. Він особисто вчив його, і тепер учитель запитує в учня, чи є в того "які-небудь думки".
— Неможливо сказати. Він використовується буквально для усього.
— Добре, це все.
— Але у мене є одна думка.
Бйорн подивився на колегу, готового розірватися від почуття потрібності. Він може стати хорошим фахівцем.
— Давай.
— Домкрат. У комплекті з кожним автомобілем йде домкрат, але у багажнику його не було.
Бйорн кивнув. З важким серцем він відповів:
— У нього був "фольксваген-шаран" дві тисячі десятого року, Кіме. Якщо ти перевіриш, то з’ясуєш, що це одна з небагатьох моделей, до комплектації якої домкрат не входить.
— А-а… — Обличчя юнака здулося, як проколена повітряна кулька.
— Але дякую за допомогу, Кіме.
Звичайно, він може стати хорошим фахівцем. Але тільки за декілька років.
Бйорн уважно досліджував вміст коробки зі справою Міттета.
Нічого більше не привернуло його увагу.
Бйорн закрив коробку кришкою, пішов до кабінету, розташованого у кінці коридору, і постукав у відчинені двері. Він розгублено подивився на відполіровану потилицю чоловіка, який сидів у кабінеті, але все ж наважився. Там знаходився Руар Мідтстюен, старий і найдосвідченіший криміналіст. Він був одним із тих, хто свого часу пережив певні труднощі, коли начальником над ним була призначена людина не просто молодша за нього, але ще й жіночої статі. Але помалу усе залагодилося, і він зрозумів, що Беата Льонн — це краще, що могло статися з їхнім відділом.
Мідтстюен щойно вийшов на роботу після лікарняного, на якому просидів декілька місяців після загибелі дочки в дорожньо-транспортній події дорогою додому після скелелазіння. Її разом із велосипедом знайшли в кюветі, а винуватця досі не знайшли.
— Ну, Мідтстюене?
— Ну, Гольме? — старий обернувся на стільці, підняв і опустив плечі, усміхнувся, намагаючись продемонструвати усі ознаки наявності величезної енергії, якої у нього вже не було.
Бйорн ледве упізнав кругле опухле лице Мідтстюена, коли той повернувся на роботу. Напевно, усе це — побічні ефекти антидепресантів.
— Поліцейські кийки завжди були чорними?
Криміналісти звикли до дивних питань про дрібні деталі, так що Мідтстюен навіть бровою не повів.
— У будь-якому разі, вони завжди були темними, — Мідтстюен, як і Бйорн Гольм, виріс в Естре-Тотені, але лише коли вони розмовляли один з одним, в їхній мові проступали залишкові риси цього діалекту. — Але в дев’яностих роках їх деякий час фарбували в синій, якщо не помиляюся. Це страшенно дратує.
— Що саме?
— Що ми завжди міняємо колір, не можемо зупинитися на чомусь одному. Спочатку машини були чорно-білими, потім стали білими з синіми й червоними смужками, тепер вони будуть білими з чорними і жовтими смужками. Така непостійність не сприяє запам’ятовуванню торгової марки. Як ці стрічки огородження в Драммені.
— Які ще стрічки?
— Кім Ерік був на місці вбивства Міттета і знайшов шматки якоїсь поліцейської стрічки огородження, він вирішив, що вона залишилася там після попереднього вбивства, він… ми обоє були на тому вбивстві, але я увесь час забуваю ім’я того педика.
— Рене Калснес.
— Але молоді люди на зразок Кіма Еріка не пам’ятають, що того разу стрічки поліцейського огородження були біло-блакитними, — сказав Мідтстюен. І поспішив додати, неначе боявся створити неправильне враження: — Проте Кім Ерік може стати хорошим фахівцем.
— Я теж так думаю.
— Добре, — м’язи Мідтстюена працювали, наче він жував. — Значить, ми зійшлися в думках.
Бйорн подзвонив Катрині, як тільки повернувся у свій кабінет. Він попросив її заглянути у відділення поліції на другому поверсі, відскребти трохи лаку з кийка й прислати Бйорну з кур’єром.
Потім він сидів і думав про те, що машинально попрямував до кабінету в кінці коридору, куди завжди ходив у пошуках відповідей. Він так захопився роботою, що просто забув: її там більше немає. І тепер цей кабінет займає Мідтстюен. І деякий час він роздумував про те, що може зрозуміти Руара Мідтстюена, може зрозуміти, як туга за людиною висмоктує тебе зсередини, не дозволяє нічого робити і примушує відчувати безглуздя кожного пробудження. Він відігнав від себе ці думки. Відігнав від себе спогади про кругле одутле лице Мідтстюена, тому що у них щось з’явилося, він це відчував.