— Замкни двері, — сказала вона.
І він не помилився.
Мікаель зачинив за собою двері і повернув ключ у замку. Підійшов до іншого вікна. Ратуша височіла над скромними чотири- та п’ятиповерховими будинками. На іншій стороні Ратушної площі на високому земляному валу велично розташувалася фортеця Акерсхус, історія якої налічувала вже сімсот років. Її старовинні, пошкоджені у боях гармати дивилися у бік Осло-фіорда, води якого під поривами крижаного вітру, здавалося, збрижили сироти. Сніг припинився, і місто під свинцево-сірим небом купалося в синьому світлі, схожому, на думку Бельмана, на колір шкіри трупа. Слова Ізабель луною відбивалися від стін порожнього кабінету:
— Ну, любий, як тобі цей вид?
— Непогано. Якщо я не помиляюся, кабінет колишнього члена міської ради, що відповідав за соціальну політику, був менший за розміром і розташовувався нижче.
— Я кажу не про той вид, — сказала вона, — а про цей.
Він обернувся і Подивився на неї. Новоспечений член міської ради Осло з питань соціального забезпечення і профілактики різних залежностей розсунула ноги. Трусики валялися на підвіконні поряд із нею. Ізабель неодноразово повторювала, що ніколи не розуміла привабливості чисто поголеного лобка, але, дивлячись на зарості, що розкинулися перед ним, Мікаель подумав, що має бути якийсь третій варіант, і повторив оцінку побаченого: «Непогано».
Вона рішуче опустила ноги на підлогу й наблизилася до нього. Струсила невидиму порошинку з його рукава. Навіть без каблуків вона була б на сантиметр вища за нього, а зараз височіла на цілу голову, що, на його думку, зовсім не сприяло створенню інтимної обстановки. Навпаки, її фізичні розміри і вольове обличчя ніби кидали йому виклик. З нею йому доводилося бути мужнішим, аніж із м’яким і покірним янголятком Улою.
— Я вважаю, буде цілком справедливо, якщо ти оновиш мій кабінет. Без твого… бажання співпрацювати я б не отримала цю посаду.
— І навпаки, — підхопив Мікаель Бельман.
Він удихнув запах її парфумів. Знайомий аромат. Здається, Ула користується точнісінько такими? Ті парфуми від Тома Форда, як же вони називаються? «Чорна орхідея». Йому доводилося возити їх з Парижа і Лондона, бо в Норвегії вони не продавалися. Збіг здавався майже неймовірним.
Її очі засміялися, коли вона помітила подив на його обличчі. Ізабель переплела пальці у нього на потилиці й, регочучи, відхилилася назад.
— Вибач, я просто не могла не піддатися спокусі.
Дідько, звісно ж, після святкування новосілля в їх новому будинку Ула скаржилася на пропажу флакона парфумів. Сказала, що його вкрала одна зі знаменитостей, запрошених на свято. Він же був упевнений, що це зробив один із місцевих манглерудців, а саме Трульс Бернтсен. Звичайно ж, Мікаелю було відомо, що Трульс ще з юності був шалено закоханий в Улу. Проте він жодного разу виду не подав, що знає про це, не ставив це на карб ні їй, ні Трульсу. І нічого не сказав з приводу флакона парфумів. Нехай уже краще Трульс краде парфуми Ули, а не її труси.
— Ти ніколи не думала, що це твоя головна проблема — неможливість устояти перед спокусою?
Ізабель тихо розсміялася і заплющила очі. Довгі пещені пальці розчепилися, ковзнули вниз по його хребту і залізли під ремінь. Вона кинула на нього погляд, повний легкого розчарування:
— Що з тобою, жеребчику?
— Лікарі кажуть, він не хоче помирати, — сказав Міка-ель. — Останні новини: він подає ознаки виходу з коми.
— Які саме? Він ворушиться?
— Ні, але вони побачили зміни на електроенцефалограмі й почали нейрофізіологічні тести.
— І що? — прошепотіли її губи, наблизившись упритул до його обличчя. — Ти його боїшся?
— Я боюся не його, а того, що він може розповісти. Про нас.
— Навіщо йому робити таку дурість? Він один, і нічого від цього не виграє.
— Скажу так, люба, — мовив Мікаель, відводячи убік її руку. — Думка про те, що десь там знаходиться людина, яка може засвідчити, що ми з тобою співпрацювали з наркобароном заради просування по службі…