Харрі подивився на годинник. Він не знав, чому, не знав, що саме їм потрібно встигнути, але знав, що у них зовсім немає часу. Що у нього зовсім обмаль часу.
Столе Еуне залишив машину перед воротами школи і включив аварійний сигнал. Він чув звук власних квапливих кроків, що відлунював від будівель, які оточували шкільний двір. Самотній звук дитинства. Звук, що нагадує завжди про запізнення на урок. Чи про літні канікули, коли усі поїхали з міста, а тебе залишили. Він прочинив важкі двері, побіг по коридору; тепер відлуння не було чутно, тільки його хрипке дихання. Ось і двері її класу. Хіба ні? групи чи класу? От як мало він знав про її будні. От як мало він її бачив упродовж останнього півріччя. Ось скільки він хотів знати. Ось скільки часу відтепер він проводитиме з нею. Якщо тільки, якщо тільки…
Харрі оглянув приміщення бару.
— Замок на дверях чорного ходу відкритий відмичкою, — уточнив поліцейський позаду нього.
Харрі кивнув. Він бачив сліди злому навколо замка.
Відмичка. Поліцейська робота. Ось чому сигналізація не спрацювала.
Харрі не бачив жодних слідів боротьби, нічого не було перевернуто, не валялося на підлозі, стільці і столи стояли в тому ж порядку, в якому було б природним залишити їх після закінчення робочого дня. Власник бару був на допиті. Харрі сказав, що йому не треба зустрічатися з ним. Але не говорив, що не хоче зустрічатися з ним. Він нічим це не пояснив. Не хотів ризикувати бути упізнаним.
Харрі подивився на барний стілець біля стійки і згадав, як сидів на ньому того вечора з непочатою склянкою "Джима Біма" перед собою. Росіянин підійшов ззаду і спробував устромити лезо свого сибірського ножа в його сонну артерію. Титановий протез кінчика пальця Харрі завадив йому. Власник бару перелякано стояв за барною стійкою і просто спостерігав, як Харрі потягся до штопора. Кров забарвила підлогу під ними, як щойно відкоркована й перевернута пляшка червоного вина.
— Поки жодних слідів, — сказав Бйорн.
Харрі знову кивнув. Звичайно, немає. Це місце було повністю в розпорядженні Бернтсена, у нього був час, щоб прибрати за собою, перш ніж облити її. Слово прийшло до нього проти його бажання: замаринувати її.
А потім він скористався запальничкою.
Пролунали перші ноти пісні "She" Грема Парсонса, і Бйорн підніс мобільний до вуха:
— Так? Збіг у реєстрі? Зажди.
Він дістав олівець і свій беззмінний блокнот "Молескін". Харрі підозрював, що Бйорну так подобалася патина на обкладинці, що він виривав використані сторіночки з блокнота і вставляв в обкладинку нові аркуші паперу.
— Не засуджений, ні, але розслідував убивства. Так, ми, на жаль, думали, що таке може статися. І його ім’я?
Бйорн поклав блокнот на барну стійку, готовий записувати. Але кінчик олівця завмер:
— Як, ти сказав, звуть батька?
З голосу колеги Харрі зрозумів: щось сталося. Щось жахливе.
У той час, коли Столе Еуне відчиняв двері до класу, в голові його проносилися думки про те, що він був поганим батьком.
Що він не знає, чи займає клас Аврори постійне приміщення.
І якщо займає, він не впевнений, що саме це приміщення.
Він був тут два роки тому на дні відкритих дверей, коли кожен клас виставляв свої малюнки, моделі, зібрані з сірникових коробок, глиняні фігурки та інший дріб’язок, що не справив на нього великого враження. Якби він був хорошим батьком, йому 6 сподобалося.
Голоси стихли, і на нього втупилися безліч облич.
У повній тиші він сканував юні ніжні личка. Незаймані, незіпсовані косметикою обличчя, які прожили ще не стільки, скільки їм відпущено, обличчя, які ще тільки почали формуватися, на яких ще не проступив характер і які з роками перетворяться на застиглу маску, що відповідає їхній особистості. Як його обличчя. Його дівчинка.
Очі Столе вгадували обличчя, які бачив на класних фотографіях, на знімках з днів народжень, на тих нечисленних гандбольних матчах, які він відвідав, на святах з нагоди закінчення навчального року. Декого він знав поіменно, більшість — ні. Він продовжував свою роботу у пошуках одного-єдиного обличчя, чиє ім’я формувалося і росло, як ридання в його горлі: Аврора. Аврора. Аврора…