Телефон Бйорна ковзнув у кишеню. Він стояв без руху біля барної стійки спиною до Харрі, повільно похитуючи головою.
А потім обернувся. Обличчя його здавалося цілком знекровленим. Блідим, безживним.
— Цю людину ти знаєш, — здогадався Харрі.
Бйорн повільно кивнув, як сомнамбула, і ковтнув глевтяк:
— Це, чорт забирай, неможливо…
— Аврора.
Стіна облич здивовано поглядала на Столе Еуне. Її ім’я злетіло з його губ як схлипування. Як молитва.
— Аврора, — повторив він.
Бічним зором він помітив, як учитель почав рухатися до нього.
— Що неможливо? — запитав Харрі.
— Його дочка, — сказав Бйорн. — Це… це просто неймовірно.
Очі Столе застилали сльози. Він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Побачив, як перед ним хтось піднімається, йде до нього. Контури предметів розпливалися у нього перед очима, як у кривому дзеркалі. Та все ж йому здавалося, що цей хтось схожий на неї. На Аврору. Як психолог, він, звичайно, знав, що це усього лише спроба мозку уникнути очевидного, наш людський спосіб впоратися з тим, з чим упоратися не можна, — збрехати. Бачити те, що хочеш бачити. Та все ж він шепотів її ім’я:
— Аврора…
І був готовий присягнутися, що голос належить їй:
— Щось сталося?
Він навіть почув слово в кінці речення, але не знав, хто його додав, вона чи його мозок:
— …тату?
— Чому ти думаєш, що це неймовірно?
— Тому що… — сказав Бйорн, дивлячись крізь Харрі.
— Ну?
— Тому що вона вже давно мертва.
Розділ 41
На кладовищі Вестре-Гравлюнд стояла тиша. Сюди долинав тільки слабкий шум руху по вулиці Серкедалсвейєн і гуркіт потягів метро, що везе пасажирів у центр міста.
— Руар Мідтстюен, ага, — сказав Харрі, широко крокуючи між надгробними каменями. — Скільки ж років він прослужив там у вас?
— Ніхто не знає, — сопів Бйорн, що намагався не відставати. — Здавна.
— І його дочка загинула в автокатастрофі?
— Цього літа. Повний дурдом. Цього просто не може бути. У них є тільки перша частина коду ДНК, отже, залишається ще десять-п'ятнадцять відсотків шансів на те, що ця ДНК належить іншій людині, можливо, це хтось…
Він трохи не наштовхнувся на Харрі, який раптом зупинився.
— Гаразд, — сказав Харрі, сів навпочіпки і помацав пальцями землю коло надгробного каменя, на якому стояло ім'я Фії Мідтстюен. — Ці шанси скоротилися до нуля. — Він підняв руку, і з його долоні посипалася нещодавно розпушена земля. — Він викопав труп і привіз його в "Нірвану". І підпалив.
— Покидьок…
Харрі почув сльози у голосі колеги і не став на нього дивитися, залишив у спокої, почекав. Він прислухався, заплющивши очі. Птах виспівував безглузду для живих пісню. Вітер, безтурботно посвистуючи, гнав хмари. Потяг метро промчав у західному напрямі. Час летів, але куди? Харрі розплющив очі і прокашлявся.
— Треба попросити їх відкопати труну, переконатися в нашій правоті і тільки після цього дзвонити батьку.
— Я сам зателефоную.
— Бйорне, — сказав Харрі. — Так краще. Все-таки дівчинку не живцем спалили. Правда?
— Вибач, я просто втомився. А Руар уже і так зовсім зломлений, так що я… — Бйорн безпорадно розвів руки.
— Усе гаразд, — сказав Харрі піднімаючись.
— Куди ти збираєшся?
Харрі, примружившись, дивився на північ, на шосе і рейки метро. Хмари мчали йому назустріч. Північний вітер. І ось знову воно. Відчуття, що він знає щось, чого ще не знає. Щось було там унизу, в темних водах його особистості, що ніколи не спливе на поверхню.
— Мені потрібно дещо зробити.
— Що?
— Те, що я занадто довго відкладав.
— Гаразд. Слухай, мене цікавить одна річ.
Харрі поглянув на годинник і коротко кивнув йому.
— Ти вчора ввечері розмовляв із Бельманом. Як він вважає, що могло статися з кулею?
— Він зеленого поняття не має.
— А ти? У тебе зазвичай буває, як мінімум, одна версія.
— М-м-м. Мені час іти.
— Харрі…
— Що?
— Нічого… — Бйорн простодушно всміхнувся. — Не роби дурниць.
Катрина Братт сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася на монітор комп’ютера. Бйорн Гольм щойно подзвонив і сказав, що вони знайшли батька, отого Мідтстюена, який брав участь у розслідуванні вбивства Калснеса, але дочка його вже давно мертва, і тому Катрині не вдалося знайти його серед поліцейських, що мають молодих дочок. А оскільки ця обставина на якийсь час позбавила Катрину роботи, вона стала вивчати результати комбінаційного пошуку. Вона не знайшла жодного перетину між Мікаелем Бельманом і Рене Калснесом. Тоді вона вирішила пошукати, в комбінації з яким ім’ям найчастіше зустрічається ім’я Мікаеля Бельмана, і знайшла три імені. Першою в списку була Ула Бельман. За нею йшов Трульс Бернтсен. На третьому місці знаходилася Ізабель Скоєн. Цілком природно, що список очолювала дружина, та й те, що член міської ради, відповідальна за соціальні питання, тобто безпосередній начальник Бельмана, знаходилася на третьому місці, теж не надто її здивувало.