— Зачекай, — вимовила Беата.
Катрина почула швидкий стук по клавішах і відзначила ще одну рису, що об’єднувала їх. Завжди в Мережі.
— Ах, цей… — сказала Беата. — Я бачила його кілька разів.
Катрина здогадалася, що Беата відкрила фотографію чоловіка. Говорили, що у Беати Льонн fusiform gyrus — частина мозку, що відповідає за розпізнавання осіб, — зберігає риси облич усіх людей, яких Беата будь-коли бачила. І в її випадку вираз «я ніколи нікого не забуваю» мав буквальний сенс. Її напевно вивчали дослідники мозку, бо вона була однією з тридцяти з чимось людей у всьому світі, хто мав таку саму здатність.
— Його допитували як у справі Тріванна, так і у справі Марідалена, — сказала Катрина.
— Так, я, здається, пригадую щось таке, — відповіла Беата. — Але начебто у нього в обох випадках було алібі.
— Одна з його сусідок у кооперативному будинку присягалася, що він провів вечір разом з нею у неї в квартирі. Моє питання таке: чи брали у нього проби на ДНК?
— Якщо у нього було алібі, то навряд чи. В ті часи аналіз ДНК був важким і дорогим процесом. Його у кращому разі проводили тільки щодо головних підозрюваних, та й то — тільки якщо у нас на них більше нічого не було.
— Я знаю, але після того, як в Інституті судової медицини з'явилася власна лабораторія з аналізу ДНК, ви ж перевіряли ряд ДНК-проб із старих нерозкритих справ?
— Так, але насправді ні в Тріванні, ні в Марідалені не було знайдено ніяких біологічних слідів. І якщо мені не зраджує пам'ять, Валентин Єртсен отримав своє покарання, а потім з ним сталося оте…
— Що?
— Його забили до смерті.
— Я знала, що він помер, але не знала…
— Атож. Це сталося, коли він відбував термін у в’язниці Іла. Його знайшли в камері забитим, буквально до фаршу. Ув’язненим не подобаються ті, хто мацає маленьких дівчаток. Винних не знайшли. Не виключено, що його не дуже-то й шукали.
Мовчання.
— Пробач, що не змогла допомогти тобі, — мовила Беата. — Але ж зараз мені випало «Випробуй удачу», так що…
— Сподіватимемося, що вона розвернеться до нас обличчям.
— Хто?
— Удача.
— Згодна.
— І останнє, — сказала Катрина. — Я хотіла б поговорити з Ір’єю Якобсен, яка підтверджувала алібі Валентина. Вона вважається зниклою безвісти. Але я пошукала в Мережі.
— І?
— Адреса не мінялася, ніяких податкових виплат, виплат за страховками, кредиток. Ніяких поїздок або мобільних телефонів. Коли люди здійснюють так мало дій, вони зазвичай потрапляють в одну з двох категорій. Найбільша з них — це померлі. Але потім я дещо виявила. Реєстрацію в лотереї. Одна-єдина ставка. Двадцять крон.
— Вона грала в лотерею?
— Сподіваюся, удача розвернеться до нас обличчям, як я вже й казала. У будь-якому разі це означає, що вона належить до іншої категорії.
— І якої ж?
— До тих, що активно ховаються.
— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі відшукати її?
— У мене є її остання відома адреса в Осло й адреса кіоску в якому вона заповнила лотерейний купон. І я знаю, що вона вживала наркотики.
— Добре, — сказала Беата. — Я поговорю з нашими агентами.
— Спасибі.
— Нема за що.
Мовчання.
— Щось іще?
— Та ні. Тобі подобається фільм «Спів під дощем»?
— Я не люблю мюзикли, а що?
— Щирого друга не так-то легко знайти, як гадаєш?
Беата тихо засміялася:
— Атож. Але ми ще повернемося до цієї розмови, гаразд?
Вони поклали слухавки.
Антон сидів і чекав, склавши руки на грудях і вслухаючись у тишу. Він подивився у бік коридору.
Мона зараз була у пацієнта і невдовзі повинна була вийти й усміхнутися йому своєю лукавою усмішкою. Можливо, вона покладе руку йому на плече. Чи погладить його по волоссю. А може, швидко поцілує, давши йому можливість на хвилину відчути смак свого язика, який завжди пахнув м’ятою, а потім подаленіє коридором, спокусливо вихляючи своїми пишними сідницями. Може, вона й не збиралася його дратувати, але йому хотілося думати, що збиралася. Що напружувала м’язи і грала ними заради нього, заради Антона Міттета. Так, йому було за що дякувати долі, як то кажуть.
Він подивився на годинник. Скоро прийде зміна. Він уже хотів позіхнути, як раптом почув вигук.
Цього було досить, щоб Антон миттєво схопився на ноги і розчахнув двері. Він оглянув кімнату зліва направо й переконався, що в палаті тільки пацієнт і Мона.
Мона стояла біля ліжка, відкривши рота і витягнувши руку вперед. Вона не відриваючись дивилася на пацієнта.