— Він… — почав був Антон, але не закінчив питання, почувши, що звук нікуди не подівся. Звук приладу, що реєструє серцебиття, був таким пронизливим, а тиша така повна, що він чув короткий ритмічний писк навіть із коридору.
Кінчики пальців Мони торкалися тієї точки, де ключиці з’єднуються з грудиною, — точки, яку Лаура називала «ювелірною западиною»: саме в ній покоїлося золоте сердечко, подароване їй Антоном на одну з річниць весілля. Вони не святкували річниці, але відзначали їх по-своєму. Можливо, і чутливі жіночі серця піднімалися до цієї точки, коли вони були злякані, загнані або напружені, адже в таких ситуаціях Лаура торкалася своїми пальцями тієї ж точки. Ця поза, така схожа на позу дружини, відвернула його увагу від усього іншого. І навіть коли Мона широко усміхнулася йому і пошепки, ніби боячись розбудити пацієнта, вимовила декілька слів, йому привиділося, що слова ці прозвучали з іншого місця:
— Він заговорив. Він заговорив!
Катрина витратила три хвилини, щоб добре відомими обхідними шляхами пробратися в комп’ютерну систему Поліцейського управління Осло. А от знайти записи допитів у справі про спробу зґвалтування в готелі в Утті виявилося складніше. Обов’язкове оцифровування усіх звукових і відеозаписів на плівкових носіях йшло досить швидко, але з каталогізацією справа просувалася значно гірше. Катрина використала для пошуку усі ключові слова, які змогла придумати: «Валентин Єртсен», «готель», «Утта», «зґвалтування» і тому подібне, але пошук не дав результату. Вона вже майже здалася, аж тут несподівано приміщення заповнив високий чоловічий голос, що полився з динаміків:
— Вона ж сама цього просила…
Катрина відчула, як по тілу побігли мурашки. Таке ж відчуття бувало у неї, коли вони з батьком сиділи в човні, а він спокійно повідомляв, що у нього клює. Вона не знала, чому, але була упевнена, що це той самий голос. Це був він.
— Цікаво, — відповів інший голос. Низький, майже вкрадливий. Голос поліцейського, якому необхідно досягти результату. — Чому ти так говориш?
— Вони просять про це, хіба ні? Різними способами. А опісля їм стає соромно, і вони біжать у поліцію. Але вам це і так відомо.
— Значить, ця дівчинка в готелі в Утті попрохала тебе про це, я правильно зрозумів?
— Вона б попросила.
— Якби ти не узяв її до того, як вона це зробила?
— Якби я був там.
— Ти ж щойно зізнався, що був там того вечора, Валентине.
— Тільки щоб ти розповів мені про це зґвалтування в усіх подробицях. Знаєш, у в’язниці сидіти нудно. Я мав якось скрасити свої будні.
Мовчання.
І веселий сміх Валентина. Катрина зіщулилася і щільніше загорнулася у в’язану кофту.
— Здається, ти й тут обгидився… як там далі кажуть, начальнику?
Катрина заплющила очі й викликала в пам'яті його обличчя.
— Давай почекаємо із справою в Утті. А що скажеш щодо дівчинки в Марідалені, Валентине?
— А що з нею?
— Це ж ти зробив, так?
Гучний сміх.
— Треба тобі потренуватися трохи краще, начальнику. Конфронтація на допиті має бути, як удар обухом по голові, а не як м’який ляпас.
Катрина відзначила, що словниковий запас Валентина набагато ширший, ніж у середньостатистичних ув’язнених.
— Значить, ти не заперечуєш, що зробив це?
— Ні.
— Ні?
— Ні.
Катрина відчула збудження в голосі поліцейського, коли він вдихнув і, намагаючись зберігати спокій, запитав:
— Чи означає це, що ти зізнаєшся у зґвалтуванні і вбивстві в Марідалені у вересні?
Принаймні він добре знав інструкції, бо уточнив питання, на яке, як він сподівався, Валентин відповість ствердно, аби згодом адвокат обвинуваченого не міг стверджувати, що обвинувачений неправильно зрозумів поставлене на допиті питання або не зрозумів, про яку справу йшла мова. Але в голосі співрозмовника поліцейського вона почула майже материнські нотки:
— Це означає, що мені немає потреби заперечувати.
— Що?..
— Слово починається на «а», закінчується на «і».
Коротка пауза.
— Звідки така упевненість, що ти маєш алібі на той вечір, Валентине? Адже це сталося досить давно.
— Бо я думав про це, коли мені про це розповіли. Думав про те, чим я займався у той час.
— Хто тобі розповів?
— Ну, той, хто зґвалтував дівчинку.
Довга пауза.
— Ти зараз знущаєшся з нас, Валентине?
— А ти як думаєш, полісмене Закріссон?
— Чому ти вважаєш, що мене так звуть?
— Вулиця Снарлівейєн, сорок один, правильно?