Ще одна пауза. Знову сміх і голос Валентина:
— Кажу ж, обгидився по повній.
— Звідки ти дізнався про це зґвалтування?
— Це в’язниця для збоченців, начальнику. Як гадаєш, про що ми розмовляємо? Ти — мені, я — тобі, так ми це називаємо. Звичайно, він думав, що не набовкав зайвого, але я читаю газети і добре пам’ятаю ту справу.
— Тож хто, Валентине?
— Так коли, Закріссоне?
— Що «коли»?
— Коли я можу розраховувати вийти звідси, якщо здам тобі його з усім гамузом?
Катрина відчула бажання перемотати численні паузи.
— Я скоро повернуся.
Скрип стільця. М’який стук дверей.
Катрина чекала. Чула дихання чоловіка. І помітила щось дивне: їй раптом стало важко дихати. Неначе вдихи, що чулися з динаміків, витягали повітря з її кімнати.
Навряд чи поліцейського не було там більше двох хвилин, але здавалося, що минуло півгодини.
— Гаразд, — мовив він, знову скрипнувши стільцем.
— Швидко обернувся. Отже, і мій термін скоротиться?..
— Ти знаєш, що не ми встановлюємо тривалість термінів, Валентине. Але ми поговоримо з суддею, добре? То що у тебе за алібі і хто зґвалтував дівчинку?
— Я увесь вечір провів удома. Я був разом з жінкою, у якої знімаю житло, і, якщо її не звалив Альцгеймер, вона це підтвердить.
— А чому ти так добре це пам’ятаєш?
— Я запам’ятав дати зґвалтувань. І якщо ви не знайдете щасливчика відразу, то я знаю, що рано чи пізно ви явитеся до мене з питанням, де я був.
— Гаразд. А тепер питання на тисячу крон. Хто це зробив?
Відповідь була вимовлена повільно й чітко, майже по складах:
— Юдас Юхансен. Так званий давній знайомий поліції.
— Юдас Юхансен?
— Ти працюєш із злочинами проти моральності і не знаєш такого заслуженого ґвалтівника, Закріссоне?
Човгання ногами.
— Чого ти гадаєш, ніби я не знаю цього імені?
— Погляд твій порожній, як маленький космос, Закріссоне. Юхансен — це найбільший маніакальний талант з часів… ну, з моїх часів, мабуть. А всередині нього сидить убивця. Він ще сам про це не знає, але це тільки питання часу, і вбивця прокинеться, повір мені.
Катрині здалося, що вона чує гучне клацання нижньої щелепи поліцейського, що втратила контакт із верхньою. Вона вслухалася у тріскотливу тишу. Їй здавалося, вона чує, як почастішав пульс поліцейського, як на лобі у нього проступив піт, коли він спробував стримати збудження і нервозність, зрозумівши, що настала мить, коли він вчинить великий прорив, слідчий подвиг.
— Але як, чо… — почав Закріссон.
Але його увірвав рев, що пролунав із динаміків. Катрина не відразу здогадалася, що це сміх. Сміявся Валентин. Поступово оглушливе ревіння перейшло в довге схлипування.
— Та я жартую, Закріссоне. Юдас Юхансен — гомик. Він сидить у сусідній камері.
— Що?
— Хочеш послухати історію, набагато цікавішу за ту, що розповів ти? Юдас відтрахав хлопчиська, і їх застукала мати. На Юдасове нещастя, хлопчисько ще не розповів рідним про свою орієнтацію, а родина його була багатою і консервативною. І вони заявили на Юдаса в поліцію, звинувативши його у зґвалтуванні. На Юдаса, який і мухи не зобидить. Чи як там кажуть? Мухи або кішки. Та грець із ним. Як щодо того, щоб переглянути його справу в обмін на дещицю інформації? Я можу розповісти, чим хлопчисько займався після цього випадку. Сподіваюся, пропозиція про знижку все ще діє, чи не так?
Звук відсунутого стільця. Удар стільцем об підлогу. Клацання і тиша. Записувальний пристрій відключили.
Катрина сиділа, втупившись у монітор комп’ютера. Вона помітила, що за вікном уже стемніло. Голови тріски охололи.
— Так-так, — повторив Антон Міттет. — Він заговорив!
Антон стояв у коридорі, притискаючи до вуха телефон, і перевіряв посвідчення двох прибулих лікарів. На їхніх обличчях був написаний подив, змішаний із роздратуванням: він повинен їх пам’ятати!
Антон пропустив їх, і вони поспішили в палату до пацієнта.
— А що він сказав? — запитав Гуннар Хаген по телефону.
— Вона тільки почула, як він щось пробурмотів, але не розчула, що саме.
— Він зараз не спить?
— Ні, він тільки щось пробурмотів і знову відключився. Але лікарі говорять, що тепер він може опритомніти у будь-який момент.
— Он як, — сказав Хаген. — Тримай мене в курсі, добре? Дзвони будь-коли. У будь-який час.
— Гаразд.
— От і добре. У лікарні теж є наказ доповідати мені про всі зміни, але… У них і своїх справ повнісінько.
— Авжеж.
— Це ж правда?