У будь-якому разі Катрина зраділа, що рот її забитий піцою і вона може просто похитати головою.
— Ну гаразд, — вимовила вона, проковтнувши шматок. — Зізнаюся, у мене були такі думки. Харрі щось казав про це?
— Харрі розповідав мені майже все, — відповіла Беата, піднімаючи келих з рештками вина. — Просто мені було цікаво, брехав він чи ні, коли говорив, що між вами нічого не було.
Катрина жестом попрохала рахунок.
— А чому ти вирішила, що у нас був секс?
— Я бачила, як ви дивилися одне на одного. Чула, як розмовляєте.
— Ми з Харрі тільки те й робили, що лаялися, Беато!
— А я про що?
Катрина розсміялася:
— А як щодо тебе і Харрі?
— Харрі? Ні, це неможливо. Ми надто добрі друзі. Зрештою, я стала жити з Халворсеном.
Катрина кивнула. Напарник Харрі, молодий слідчий із Стейнк’єра, встиг зробити Беаті дитину до того, як загинув при виконанні службового обов’язку.
Пауза.
— Що це було?
Катрина знизала плечима. Дістала диктофон і прокрутила кінець запису.
— В Ілі багато ненормальних, — сказала Беата.
— Я сама лежала в психіатричному відділенні і знаю, з ким маю справу, — відповіла Катрина. — Але ось що дивно: як він зрозумів, що я приїхала туди задля Валентина?
Антон Міттет сидів на стільці, дивився, як до нього наближається Мона, і насолоджувався видовищем. Він думав, що, можливо, бачить її востаннє.
Вона вже здалека почала йому всміхатися. Він бачив, як вона ставить одну ніжку перед іншою, немов крокує по прямій лінії. Може, вона завжди так ходить. А може, йде так спеціально заради нього. І ось вона дійшла, машинально кинула погляд назад, аби переконатися, що за нею ніхто не йде, і провела рукою по його волоссю. Не встаючи із стільця, він поклав руки їй на стегна і підвів очі.
— Ну? — сказав він. — Взяла і це чергування?
— Так, — відповіла вона. — Від нас пішов Олтман, його знову перевели до онкології, ось так.
— Значить, ми частіше бачитимемо тебе, — посміхнувся Антон.
— Не обов’язково, — заперечила Мона. — Аналізи показують, що цей пацієнт скоро зовсім одужає.
— Але ж ми ще побачимося до того часу?
Він вимовив це грайливим тоном, але не жартував. І вона це знала. Може, тому вона застигла, усмішка її перетворилася на гримасу, і вона вислизнула з його обіймів, озираючись назад, щоб дати йому зрозуміти, що їх можуть побачити. Антон відпустив її.
— Зараз у нього голова відділу вбивств.
— Що він там робить?
— Розмовляє з ним.
— Про що?
— Цього я сказати не можу, — відповів він.
Замість того, щоб сказати: «Цього я не знаю». Господи, як же він хизується…
Тієї ж миті двері відчинилися, і з палати вийшов Гуннар Хаген. Він зупинився, переводячи погляд з Мони на Антона і знов на Мону. Неначе на їхніх лицях були написані якісь зашифровані повідомлення. Мона зашарілася і прошмигнула у двері палати за спиною в Хагена.
— Ну як? — запитав Антон, намагаючись здаватися незворушним.
І одразу зрозумів, що погляд Хагена не був усепроникним, він був спантеличеним. Хаген вирячився на Антона, неначе той був марсіанином. Він дивився як людина, усі уявлення якої про життя щойно вивернули навиворіт.
— За ним… — Хаген показав пальцем на двері за своєю спиною: — За ним ти повинен передовсім добряче наглядати, Антоне. Зрозумів? Добряче.
Антон чув, як він збуджено бурмотів останні слова собі під ніс, швидкими кроками віддаляючись по коридору.
Розділ 10
Побачивши обличчя жінки, Катрина спочатку подумала, що помилилася дверима, що старенька з сивим волоссям і запалими щоками не може бути Ір’єю Якобсен.
— Чого вам? — запитала вона, підозріло оглядаючи несподіваних гостей.
— Це я вам телефонувала, — сказала Беата. — Ми хочемо поговорити про Валентина.