— Він не завжди цього хотів… — сказала Ір'я. — Тоді він ішов. А я сиділа і чекала, сподівалася, що він скоро повернеться.
Катрині довелося зібратися, щоб не пирхнути або яким-небудь іншим способом не виказати свого презирства.
— А що він робив, коли йшов?
— Не знаю. Він нічого не розповідав, а я… — вона знову знизала плечима.
«Потиск плечима — це її ставлення до життя, — подумала Катрина. — Упокорювання як болезаспокійливе».
— Мабуть, я не хотіла знати.
Беата кашлянула:
— Ви надали йому алібі на ті два вечори, коли були убиті дівчатка. Марідален і…
— Так-так, тра-ля-ля, — перервала її Ір'я.
— Але того вечора він не був із вами удома, як ви показали на допитах, правда ж?
— Я, трясця йому, вже не пам'ятаю. Мені було наказано…
— Що саме?
— Валентин сказав тієї ночі, коли ми уперше були разом… ну, знаєте. Що поліція ставитиме мені подібні запитання кожного разу, як станеться зґвалтування, просто тому, що його підозрювали в скоєнні злочину, за який не змогли засудити.
І що коли у нього не буде алібі в новій справі, вони постараються засудити його незалежно від того, винен він чи ні. Він сказав, що поліцейські зазвичай так чинять із людьми, які, на їхню думку, уникнули покарання за інші справи. Тому я повинна була клятвено запевнити поліцію, що він був удома, про який би час мене не запитали. Це позбавить нас обох багатьох бід і даремно згаяного часу, ось що він сказав. Звучить розумно, подумала я тоді.
— І ви справді вірили, що він не був винен в усіх тих зґвалтуваннях? — запитала Катрина. — Хоча знали, що він ґвалтував і раніше.
— Та не знала я, щоб тобі… — заволала Ір’я, і у вітальні почулося тихе шморгання. — Нічого я не знала!
Катрина хотіла натиснути на неї, але Беата під столом ущипнула її за коліно.
— Ір’є, — мовила Беата м’яко. — Якщо ви нічого не знали, чому захотіли поговорити з нами зараз?
Ір’я подивилася на Беату, затим узялася знімати уявні дрібки тютюну з кінчика язика. Роздумувала. Зважилася.
— Його ж засудили. За спробу зґвалтування, так? А коли я прибирала квартиру, щоб здати її іншому наймачеві, я знайшла оте… — Здавалося, голос її ударився об стіну і застряг у ній. — Оті… — На великих запалених очах з червоними судинами виступили сльози. — Оті фотографії…
— Які фотографії?
Ір’я шморгнула носом:
— Дівчат. Молодих дівчат, майже дівчаток. Зв’язаних і з отими штуками у роті…
— З ганчірками? Кляпами?
— Кляпами, точно. Вони сиділи на стільцях або на ліжках. На простирадлах була видна кров.
— А Валентин? — запитала Беата. — Він був на тих фотографіях?
Ір’я заперечно похитала головою.
— Значить, вони могли бути постановочними, — сказала Катрина. — У Мережі ходять так звані фотографії зґвалтувань, зроблені професіоналами спеціально для тих, кого таке цікавить.
Ір’я знову похитала головою:
— Вони були занадто перелякані. Це читалося в їхніх очах. Я пізнала страх перед тим, як Валентин збирався… хотів…
— Катрина говорить, що це зовсім не свідчить, що ці фотографії були зроблені Валентином.
— Черевики, — схлипнула Ір’я.
— Що?
— У Валентина були такі ковбойські черевики з довгими гострими носами і пряжкою збоку. На одній із фотографій видно ці черевики на підлозі поряд із ліжком. І тоді я зрозуміла, що це може бути правдою. Що він дійсно міг ґвалтувати, як про нього й казали. Але не це найгірше.
— Он як?
— За ліжком видно шпалери. І це були саме ті шпалери з тим же самим малюнком. Фотографії були зроблені в квартирі на цокольному поверсі. У ліжку, де ми з ним… — Вона заплющила очі, і з них скотилися дві малюсінькі крапельки.
— І що ви зробили?
— А ви як гадаєте? — прохрипіла Ір’я, витираючи рукою ніс. — Я пішла до вас! До вас, бо ви маєте нас захищати!
— І що ми сказали? — запитала Катрина знехотя.
— Ви сказали, що розберетеся. І подалися з цими фотографіями до Валентина, але той, звичайно, відбрехався від них. Він сказав, що це була така гра з обопільної згоди, що він не пам’ятає, як звали тих дівчаток, що він більше ніколи їх не бачив. Потім він поцікавився, чи заявив на нього хто-небудь із них. Оскільки вони не заявляли, на цьому справа й закінчилася. Тобто вона закінчилася для вас. А для мене усе тільки почалося.
Вона обережно провела кісточками вказівних пальців під очима, неначе у неї були нафарбовані очі.
— А далі?
— Ув’язненим дозволяють один телефонний дзвінок на тиждень. Мене по телефону повідомили, що він хоче зі мною поговорити. І я відвідала його.