Катрині вже не було потреби слухати продовження.
— Я сиділа в кімнаті для побачень і чекала його. А коли він увійшов, то варто було йому тільки подивитися на мене, як мені вже привиділося, що він знову стискає своєю рукою моє горло. У мене дихання перехопило. Він сів і заявив, що коли я хоч слово скажу комусь про домовленість щодо алібі, він мене вб’є. Що коли я взагалі говоритиму з поліцією будь про що, він мене вб’є. І якщо я думаю, що він надовго затримається у в’язниці, то я помиляюся. Потім він встав і вийшов. І у мене не залишилося ніяких сумнівів. Поки я знаю те, що знаю, він все одно мене вб’є при першій же нагоді. Я поїхала додому, замкнула усі двері і проплакала три дні. На четвертий день мені подзвонила так звана подруга і попросила грошей у борг. Вона повсякчас випрохувала грошей — підсіла на якийсь героїновий наркотик, який недавно з’явився на ринку, його пізніше назвали біоліном, і я зазвичай просто клала слухавку, але того разу зробила інакше. Наступного вечора вона вже сиділа у мене вдома і допомагала зробити мій перший укол, я тоді взагалі уперше за все життя спробувала наркотик. Господи, це справді допомогло. Віолін… усі проблеми були вирішені…
Катрина помітила відблиск давньої пристрасті у погляді жінки.
— І ви теж підсіли, — сказала Беата. — Ви продали будинок.
— Не лише через гроші, — відповіла Ір’я. — Мені потрібно було втекти. Сховатися від нього. Усе, що могло привести його до мене, потрібно було знищити.
— Ви припинили користуватися кредиткою, не зареєструвалися за новою адресою, — перераховувала Катрина. — Ви навіть не стали отримувати соціальну допомогу.
— Звичайно, не стала.
— Навіть після смерті Валентина?
Ір’я не відповіла. Вона дивилася незмигно, абсолютно нерухомо, а дим від згорілої самокрутки, затиснутої між жовтими від нікотину пальцями, піднімався до стелі. Катрині вона здалася схожою на звірятко, вихоплене з пітьми автомобільними фарами.
— Напевно, дізнавшись про це, ви відчули полегшення? — обережно запитала Беата.
Ір’я механічно похитала головою, як китайський бовванчик:
— Він не помер.
Катрина одразу зрозуміла, що вона не жартує. Що вона сказала про Валентина на самому початку? «Ви не знаєте Валентина. Він інший». Не «він був іншим», а «він інший».
— Як думаєте, чому я вам розповідаю усе це? — Ір я загасила недопалок об стільницю. — Він наближається. З кожним днем він усе ближче, я відчуваю. Іноді вранці я прокидаюся, відчуваючи його руку в себе на горлі.
Катрина хотіла сказати, що це називається параноя, яка невідривно слідує за героїном, але несподівано втратила упевненість. А коли голос Ір’ї опустився до низького шепоту, а погляд обнишпорив усі темні закутки кімнати, Катрина теж це відчула. Руку на горлі.
— Ви повинні знайти його. Благаю. Раніше, аніж він знайде мене…
Антон Міттет подивився на годинник. О пів на сьому. Він позіхнув. Мона десь двічі заходила до пацієнта з одним із лікарів. Більше нічого не відбувалося. Коли так сидиш, з’являється багато часу для роздумів. Навіть надто багато. Адже через якийсь час думки стають похмурими. Мабуть, усе було б нічого, якби з тими кепськими речами, про які він думав, можна було б щось зробити. Але Драмменської справи було не змінити, як і рішення не повідомляти про кийок, який він знайшов тоді в лісі недалеко від місця злочину. Він не міг повернутися назад у часі, щоб не говорити і не робити того, що ранило Лауру. І він був не в змозі по-іншому провести першу ніч із Моною. І другу теж.
Він здригнувся. Що це? Звук? Здається, він пролунав десь у глибині коридору. Антон напружено прислухався. Тепер усе було тихо. Але звук точно був, адже, окрім рівномірного писку механізму, що фіксував удари серця в палаті у пацієнта, тут не повинно бути жодних інших звуків.
Антон беззвучно піднявся, розстебнув ремінець у кобурі службового пістолета, вийняв його і зняв із запобіжника. «За ним ти повинен добряче наглядати, Антоне».
Він чекав, але ніхто не з’являвся. І він повільно пішов по коридору. По дорозі Антон смикав ручки усіх дверей, але усі вони були замкнуті, як і належить. Він повернув за ріг і оглянув яскраво освітлений коридор, що розстилався перед ним. І там нікого не було. Він знову зупинився і прислухався. Нічого. Швидше за все, нічого й не було. Антон засунув пістолет назад у кобуру.
Нічого не було? Та щось збурило хвилю повітря, що долинула до чутливої мембрани його вуха і змусила її тремтіти, тільки й усього, але цього було досить, щоб нерви зареєстрували це і послали сигнал у мозок. Безперечний факт. Проте викликати хвилю повітря могла безліч різних причин. Скажімо, миша або щур. Лампочка, що голосно лопнула. Температура, що знизилася надвечір, через що дерев’яні конструкції будівлі почали стискатися. Птах, що вдарився об вікно.