— Згода.
— Отже. Кажіть.
— Це я зображував обличчя демона на його грудях.
— Тут? У в’язниці?
Він витягнув з-під ковдри аркуш паперу.
Катрина рушила в його бік.
— Стоп!
Вона зупинилася й подивилася на нього, потім підняла праву руку, знайшла під тонкою тканиною ліфчика сосок і стиснула його великим і вказівним пальцями. Спробувала не ігнорувати біль, а прийняти його. Трохи прогнула спину, відчула, як кров приливає до соска і він виступає з-під тканини. Вона дозволила йому побачити це. Почула, як почастішало його дихання.
Він простягнув їй папір, вона підійшла і схопила його, після чого сіла на стілець.
Перед нею був малюнок. Катрина упізнала його за описом наглядача. Обличчя демона, розтягнуте навсібіч, ніби в щоках і в лобі у нього були крюки. Демон кричав від болю, кричав, щоб вирватися назовні.
— Мені здавалося, що це татуювання з’явилося у нього набагато раніше до смерті, — мовила Катрина.
— Я б так не сказав.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Катрина, вивчаючи лінії малюнка.
— А те, що воно з’явилося у нього після смерті.
Катрина підвела очі і помітила, що погляд його все ще прикований до її блузи.
— Ви зробили йому татуювання після того, як він помер?
— Ти що, погано чуєш, Катрино? Валентин не помер.
— Але… хто?
— Два ґудзики!
— Що?
— Розстебни два ґудзики.
Вона розстебнула три й розкрила блузу, дозволивши йому побачити чашку ліфчика з соском, що випинався з неї.
— Юдас, — голос його став хрипким. — Я зробив наколку Юдасу. Той пролежав три дні у валізі у Валентина. Він просто замкнув його у валізі, уявляєш?
— Юдаса Юхансена?
— Усі подумали, що він утік, але це Валентин забив його до смерті й заховав у валізу. Адже ніхто не стане шукати людину у валізі, правда? Валентин так побив його, що навіть я сумнівався, чи це справді Юдас. М’ясний фарш. Це міг бути хто завгодно. Єдине, що більш-менш уціліло, — це груди. На них-то я і повинен був нанести татуювання.
— Юдас Юхансен… Значить, це його труп вони знайшли.
— Ну от, я розповів про це, і тепер я теж покійник.
— Але чому він убив Юдаса?
— Валентина тут ненавиділи. Звичайно, це тому, що він розбещував маленьких дівчаток, яким і десяти не виповнилося. Потім той випадок із зубною лікаркою. Вона багатьом тут подобалася. І наглядачі його ненавиділи. Загалом, із ним обов’язково стався б нещасний випадок, це було питання часу. Передоз. Можливо, усе виглядало б як самогубство. І він вирішив щось зробити своїми силами.
— Він не міг просто втекти?
— Вони б його знайшли. Йому потрібно було зробити усе так, щоб здавалося, що він помер.
— І його товариш Юдас…
— Погодився. Валентин — не такий, як усі ми, Катрино.
Катрина проігнорувала це узагальнююче «ми».
— Чому ви хотіли розповісти мені це? Ви — співучасник?
— Я просто зробив татуювання мертвому чоловікові. До того ж вам потрібно упіймати Валентина.
— Навіщо?
Червоний череп заплющив очі:
— У мене було багато видінь останнім часом, Катрино. Він у дорозі. У дорозі до тих, що живуть. Але спочатку йому потрібно розправитися зі своїм минулим. З усім, що стоїть у нього на шляху. З усіма, хто знає. А я — один із них. Мене випустять наступного тижня. Ви повинні упіймати його.
— …поки він не заскочив вас, — закінчила Катрина, пильно дивлячись на чоловіка, що сидів перед нею.
Тобто вона дивилася на точку в повітрі перед його лобом. Бо їй здавалося, що саме тут, у цій точці, і відбувалася та сцена, про яку повідав Ріко, — сцена з нанесенням татуювання на триденний труп. І картина ця була така загрозлива, що Катрина нічого навколо себе не помічала, не чула і не бачила. Поки не відчула, як їй на шию впала крапелька вологи. Вона почула його тихий хрип і перевела погляд нижче. Схопилася із стільця і, спотикаючись, пішла до дверей, відчуваючи, як до горла підступає нудота.
Антон Міттет прокинувся.
Серце його скажено калатало, він судомно ковтав повітря.
Антон розгублено моргнув, намагаючись сфокусувати погляд.
Він подивився на пофарбовану білою фарбою стіну коридору перед собою. Він усе так само сидів на стільці, притулившись потилицею до стіни. Антон заснув. Заснув на роботі.
Такого раніше з ним не траплялося. Він підняв ліву руку. Здавалося, вона важить кілограмів двадцять. І чому серце б’ється так сильно, немов він пробіг половину марафонської дистанції?
Він поглянув на годинник. П’ятнадцять хвилин на дванадцяту. Він проспав більше години! Як це могло статися? Антон відчув, як заспокоюється серце. Напевно, усе через стрес останніх тижнів. Чергування, відсутність режиму. Лаура і Мона.