А що його розбудило? Ще один звук?
Він прислухався.
Нічого. Тільки дзвінка тиша. І неясний спогад про те, що мозок зареєстрував щось, що здалося йому тривожним, що навівало спогади про те, як він спав у їхньому будинку біля річки в Драммені. По річці прямо під його вікнами проносилися човни з гучними моторами, проте мозок їх не помічав. Але варто було тільки скрипнути дверям у спальню, як Антон уже підскакував. Лаура стверджувала, що це почалося після Драмменскої справи, після того, як вони знайшли біля річки юного Рене Калснеса.
Він закрив очі і знову розплющив їх. Господи, та він же знову мало не заснув! Антон підвівся, але його так скаламутило, що він був змушений сісти знов. Моргнув. Чортів туман, він немов закутував усі органи чуття Антона.
Він подивився вниз, на порожню скляночку з-під кави, що стояла біля стільця. Треба б сходити і зробити собі подвійний еспресо. Тьху, дідько, капсули ж закінчилися! Тоді потрібно подзвонити Моні і попрохати принести йому чашку, вона ж має саме зайти до пацієнта. Він дістав телефон. Її номер був записаний як «ГАМЛЕМ КОНТАКТ НАЦЛІКАРНЯ». Це був засіб перестороги на випадок, якщо Лаура захоче перевірити список розмов у його мобільному і виявить часті бесіди з цим номером. Текстові повідомлення він, звичайно, стирав відразу після прочитання. Антон уже збирався натиснути кнопку виклику, коли його мозкові вдалося все ж щось помітити.
Сторонній звук. Скрип дверей у спальню.
Тиша.
Незвичною була відсутність звуку.
Не було писку. Звуку пристрою, що реєструє удари серця.
Антон схопився на ноги, похитуючись, дістався до дверей палати і прочинив їх, намагаючись відігнати нудоту. Потім утупився в зелений монітор. На пласку мертву лінію, що тяглася через увесь екран.
Антон підбіг до ліжка і подивився на бліде обличчя пацієнта.
Він чув, як по коридору сюди хтось біжить. Напевно, у чергового спрацювала сигналізація, коли механізм перестав рахувати удари серця. Антон автоматично опустив руку на лоб чоловіка. Теплий. Та все ж Антон бачив достатньо трупів у своєму житті, щоб відкинути сумніви. Пацієнт був мертвий.
Частина третя
Розділ 11
Похорон пацієнта пройшов швидко й організовано, бажаючих провести його в останню путь прийшло небагато. Священик навіть не намагався сказати, що чоловіка, котрий лежить у труні, дуже любили, що він прожив життя, гідне наслідування, і заслуговує потрапити в рай. Він одразу перейшов до розмов про Ісуса, який, за його твердженням, присудив усім грішникам поразку.
Людей було так мало, що їх не вистачило для перенесення труни, тому вона залишилася стояти коло вівтаря, поки публіка виходила з церкви Вестре-Акера в снігову заметіль. Левова частка тих, що з’явилися на похорон, себто четверо, були поліцейськими. Вони сіли в одну машину і поїхали у бар «Юстіцен», що нещодавно відкрився, де на них чекав психолог. Вони струсили сніг з черевиків, замовили пиво й воду в пляшках, яка була анітрохи не чистіша і не смачніша за воду з міських кранів. Вони підняли тост, полаявши покійного, як і належить, і випили.
— Він помер надто рано, — сказав начальник відділу розслідування вбивств Гуннар Хаген.
— Дійсно, зарано, — погодилася керівниця криміналістичного відділу Беата Льонн.
— Щоб він горів довго і яскраво, — підхопив рудоволосий криміналіст у замшевій куртці з рюшами — Бйорн Гольм.
— Як психолог ставлю вам діагноз «відсутність контакту з власними почуттями», — вимовив Столе Еуне, піднімаючи келих із пивом.
— Спасибі, докторе, але наш діагноз — «поліція», — відповів Хаген.
— Звіт про розкриття, — почала Катрина. — Мені дещо здалося неясним.
— Він помер від інсульту, — сказала Беата. — Удар. Таке трапляється.
— Але він вийшов із коми, — додав Бйорн Гольм.
— Це може у будь-який момент статися із будь-ким, — відповіла Беата безбарвним голосом.
— Дякую за інформацію, — сказав Хаген посміхаючись. — Але тепер, коли історія померлого закінчилася, пропоную поглянути в майбутнє.
— Здатність швидко долати травматичні явища визначає людей із низьким інтелектом, — Еуне відпив із келиха. — Просто щоб ви знали.
Хаген ненадовго затримав погляд на психологові і продовжив:
— Я думаю, добре, що ми зібралися тут, а не в конторі.
— До речі, а чого ми сюди прийшли? — запитав Бйорн Гольм.