— Про що?
— Про гроші на моєму рахунку.
Мікаель переніс вагу тіла на іншу ногу.
— Ти тому покликав мене сюди? Щоб я запитав тебе про це?
— Ти не хочеш знати, як гроші там опинилися?
— Навіщо мені зараз мучити тебе питаннями?
— Ти ж голова поліції.
— А ти вирішив тримати рот на замку. Я вважаю це безглуздим, але поважаю твоє рішення.
— Правда? — Трульс вставив магазин на місце. — Або ти не мучиш мене питаннями, бо вже знаєш, звідки взялися ці гроші, га, Мікаелю?
Мікаель Бельман подивився на друга дитинства. Тепер він це бачив. Бачив, що саме в ньому змінилося. Хворобливий блиск. Той самий, що і в юності. Таким самим блиском спалахували його очі, коли він злився, коли дорослі хлопці в Манглеруді збиралися побити балакучого красеня, що вкрав у них Улу, і Мікаель був змушений ховатися за спину Трульса. Був вимушений спускати на них гієну. Обідрану, побиту гієну, якій і так доводилося терпіти багато знущань. Так багато, що плюс-мінус ще одне — вже не мало значення. Але з часом вони засвоїли, що терпіти побої — це боляче, так боляче, що воно того було не варт. Бо коли очі Трульса спалахували цим блиском очей гієни, це означало, що він готовий померти, і що як уже вп’ється в тебе зубами, то ніколи нізащо не відпустить. Він стисне щелепи і висітиме на тобі, поки ти не впадеш на коліна або доки його від тебе не відріжуть. З роками Мікаель усе рідше бачив цей блиск в очах Трульса. Звичайно, він з’явився того разу, коли вони розбиралися в гаражі з тим гомиком. А востаннє Мікаель помітив його після того, як повідомив Трульсові про тимчасове усунення. Але ось що змінилося: тепер цей блиск нікуди не зникав. Його очі виблискували так, немов у нього лихоманка.
Мікаель повільно, ніби недовірливо похитав головою:
— Про що ти зараз говориш, Трульсе?
— Можливо, гроші не безпосередньо, але прийшли від тебе. Можливо, це ти платив мені увесь час. Можливо, це ти привів до мене Асаєва.
— Ось тепер мені здається, що ти надихався пороховими газами, Трульсе. Я ніколи не мав нічого спільного з Асаєвим.
— Може, запитаємо його про це?
— Рудольф Асаєв мертвий, Трульсе.
— Як зручно, правда ж? Усі, хто міг що-небудь про це розповісти, випадково померли.
«Усі, — подумав Мікаель Бельман. — Окрім тебе».
— Окрім мене, — завернув Трульс посміхаючись.
— Мені час іти, — сказав Мікаель, зірвав свою мішень і склав її.
— Справді? — мовив Трульс. — Розвага по середах?
Мікаель завмер на місці.
— Що?
— Просто пам’ятаю, що ти завжди по середах у цей час йшов з офісу.
Мікаель пильно подивився на нього. Ось що дивно: попри двадцятирічне знайомство з Трульсом Бернтсеном, Мікаель так і не був упевнений в тому, тупак його друг чи розумний.
— Ясно. Тільки дозволь сказати, що для тебе ж буде краще, якщо ти станеш тримати свої вигадки при собі. При нинішньому стані справ це може лише зашкодити тобі, Трульсе. І можливо, не варто зі мною ділитися занадто багатьма речами. Я можу опинитися в складній ситуації, якщо мене викличуть як свідка. Зрозуміло?
Але Трульс уже насував на вуха навушники й обернувся обличчям до мішені. Очі за окулярами широко розплющені. Спалах. Двічі. Тричі. Здавалося, пістолет хоче вирватися з його рук, але хватка Трульса була надто міцною. Хватка гієни.
На парковці Мікаель відчув, як у кишені завібрував телефон.
Дзвонила Ула:
— Ти вже поговорив із санепідстанцією?
— Так, — відповів Мікаель, який тільки раз згадав про цю справу і, вже певна річ, ні з ким не розмовляв.
— І що вони сказали?
— Вони сказали, що запах, який ти відчуваєш на терасі, може виходити від дохлої миші або щура. Але оскільки вона лежить у бетоні, то просто загниє, і запах зникне. Вони не радять нам ламати терасу.
— Потрібно було найняти професіоналів, а не Трульса для заливки фундаменту.
— Він зробив це вночі, і я його про це не просив, я ж тобі казав. Ти де зараз, люба?
— Зустрічаюся з подругою. Ти встигнеш додому до обіду?
— Так, звичайно. І не думай більше про терасу, добре, люба?
— Добре.
Мікаель поклав слухавку, подумавши про те, що двічі назвав її любою, трохи більше, ніж потрібно. І тепер його слова здаватимуться брехливими. Він включив двигун, натиснув на газ, відпустив зчеплення і відчув приємний тиск, що притиснув голову до підголівника сидіння, бо нещодавно придбана «ауді» стала набирати швидкість на пустинній парковці. Він подумав про Ізабель і дещо відчув. Уже відчув приплив крові. І відзначив дивовижний парадокс: він ні в чому не збрехав. Його любов до Ули ніколи не була такою сильною, як перед сексом з іншою жінкою.