Антон обхопив кермо і зрозумів, що пальці втратили чутливість.
— Опритомнів?
Голос здався дуже знайомим. Антон обернувся до пасажирського сидіння і подивився в очі, що виблискували в прорізах конуса, що закривав усю голову людини. Такими шапками користуються бійці «Дельти».
— Тоді ослабимо це.
Одягнена в рукавичку ліва рука схопилася за важіль ручного гальма, що стирчав між ними, і підняла його. Антону завжди подобався звук важеля старих ручних гальм: чуючи його, він відчував механіку, шестерінки і ланцюги, відчував, що відбувається в машині. Зараз же важіль піднявся, не видавши ні звуку. Тільки легкий хрускіт. Колеса. Вони покотилися вперед. Але тільки на метр чи два, адже Антон автоматично натиснув на педаль гальма. Йому довелося натиснути на неї з усієї сили, оскільки двигун був відключений.
— Хороша реакція, Міттете.
Антон подивився в лобове скло. Голос. Цей голос. Він трохи ослабив тиск на педаль. Пролунав звук, схожий на скрип змащених дверних петель, машина рушила, і він знову натиснув на педаль. Цього разу він не став її відпускати.
У салоні з’явилося світло.
— Думаєш, Рене знав, що помре?
Антон Міттет не відповів. Він тільки що упіймав власне відображення в дзеркалі заднього виду. В усякому разі, йому здавалося, що в дзеркалі відбивається він сам. Обличчя було залите блискучою кров’ю. Ніс звисав на один бік, напевне, був зламаний.
— Як відчуття, Міттете? Коли знаєш, що помреш. Можеш розповісти?
— Чо… чому?
Питання вилетіло саме по собі. Антон навіть не був упевнений, чи хоче знати відповідь на нього. Він тільки знав, що замерз. І що хоче поїхати звідси. Він хотів до Лаури. Обійняти її. Відчути себе в її обіймах. Вдихнути її запах. Відчути її тепло.
— Ти що, не зрозумів, Міттете? Звісно, тому, що ви не розкрили справу. Я даю вам ще один шанс. Можливість навчитися зі старих помилок.
— Навчи… навчитися?
— А ти знав, що, згідно з дослідженнями в області психології, негативний відгук на виконану тобою роботу є кращим способом поліпшення результатів? Такий — не надто негативний і не зовсім позитивний, тільки легка критика. Покарати вас, вбиваючи по одному слідчому з групи за раз, — це вже ціла низка трохи негативних відгуків, як ти гадаєш?
Колеса заскрипіли, й Антон знову втиснув педаль у підлогу, кинувши погляд на обрив. Він відчував, що потрібно давити ще сильніше.
— Це із-за гальмівної рідини, — вимовив голос. — Я пробив дірку. Рідина витікає. Скоро сила тиску на педаль не матиме значення. Як думаєш, ти встигнеш про що-небудь подумати, поки летітимеш униз? Устигнеш розкаятися?
— Розкаятися в чому…
Антон хотів продовжити, але слова більше не вилітали з рота, — наповненого болем. Летіти? Він не полетить.
— Розкаятися в тому, що ти зробив із кийком, — говорив голос. — Розкаятися в тому, що не допоміг знайти вбивцю. Зараз це могло б тебе врятувати, знаєш?
Антону здавалося, що, натискаючи на педаль, він видавлює на землю гальмівну рідину, що чим сильніше він давить, тим швидше рідина витікає з гальмівної системи. Він трохи ослабив тиск. Під колесами зашарудів гравій, і він у паніці втиснувся в спинку сидіння, прямою ногою вдавлюючи педаль у підлогу. В автомобілі були дві не пов’язані між собою, гідравлічні гальмівні системи; можливо, дірка пробита тільки в одній?
— Якщо розкаєшся, то, можливо, отримаєш відпущення гріхів, Міттете. Господь щедрий.
— Я… я розкаююся. Випусти мене звідси.
Тихий сміх.
— Ну, Міттете, я ж кажу про царство небесне. Я не Ісус, від мене ти пробачення не отримаєш. — Невелика пауза. І відповідь: — Так, я пробив обидві гальмівні системи.
На мить Антонові здалося, що він чує, як гальмівна рідина крапає з-під машини, але потім він зрозумів, що це його власна кров крапає з кінчика підборіддя на коліна. Він помре. Несподівано цей факт здався йому настільки незаперечним, що по його тілу прокотилася хвиля холоду, і рухатися стало ще важче, неначе вже почалося rigor mortis. Але чому вбивця досі сидить поряд із ним у машині?
— Ти боїшся смерті, — сказав голос. — Це все твоє тіло. Воно виділяє запах. Відчуваєш? Адреналін. Він пахне ліками і сечею. Такий само запах стоїть у будинках престарілих і на бійнях. Запах страху перед смертю.
Антон втягнув у себе повітря — для двох у машині його було мало.
— А ось я абсолютно не боюся смерті, — продовжував голос. — Хіба не дивно, що можна втратити таке фундаментальне почуття, як страх смерті? Воно, звичайно, трохи пов’язане з бажанням жити, але тільки частково. Багато людей проводять усе своє життя в одному місці, яке їм не подобається, тільки тому, що бояться, що в іншому місці їм сподобається ще менше. Хіба це не сумно?